2 частина “Вітчизняна війна на Лебединщині”

Повернутися до змісту

ІІ частина

Майже припинила своє існування і Міськрада. З 20 вересня 1941 р. на роботу приходили тільки двоє: секретар виконкому Міськради Білик Олександр Володимирович (автор цих рядків) і бухгалтер Моренець Андрій Васильович, який і зараз ще живий (на 1968 р.). Членів виконкому не залишилось, депутати не з’являлись, відвідувачів не було, життя замерло. 25 вересня 1941 р. Білик О.В. одержав повістку про мобілізацію в армію. В цей же день Моренець А.В. і Білик О.В. винесли всі документи у двір, склали їх в кучу і підпалили, останню була кинута у вогонь гербова печатка. Важко було дивитись, що навіки гинуть документи, які у майбутньому могли б принести велику користь. З сльозами на очах пішли ми з двору. Радянська влада в Лебедині припинила своє існування, але ми були впевнені, що це тимчасово. Прийде час і незабаром і радянська влада повернеться.

1948

26 вересня 1941 р. з двору № 7 по Ковальській вулиці виїхала полуторка, навантажена речами голови Райвиконкому Линника Олександра Миколайовича. На цій машині виїхала сім’я Линника О., а він залишився в місті керувати партизанськими загонами і підпіллям. Водієм машини була Удовиченко Панаска Мусіївна, яка мешкає по Степній вулиці № 9.

Ворог наближається до Лебедина. Підходи до нього мужньо захищали 21-ша армія, якою командував генерал-полковник Черевиченко і 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерала Білова. Коли становище на цій ділянці фронту ускладнилися з під Єльні підійшла 100-а ордена Леніна стрілецька дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Русіянова Івана Миколайовича, комісар дивізії Філяшкін К.І. (під Лебедином дивізія була перейменована в першу ордена Леніна гвардійську дивізію). 18 вересня 1941 р. воїни цієї дивізії вступили в бій під Лебедином. Понад півмісяця на фронті шириною 25 кілометрів (від Межиріча до Кам’яного) йшли жорстокі бої. Особлива була мужність бійців 4-го Воронежського комуністичного добровольчого полку під командуванням полковника Войцехівського. В полку налічувалось 3200 комуністів і 500 комсомольців. Майже 14 діб воїни мужньо відбивали шалені атаки фашистів по лінії Межиріч-Кам’яне. Ворог багато разів намагався форсувати Псел, прорвати нашу оборону. Намір його був зайняти Лебедин і прискореним маршем через Боромлю йти на Бєлгород. 24 вересня 1941 р. становище під Лебедином різко змінилося: ворог кинув свіжі сили, що переважали в декілька разів наші, і дивізія одержала наказ про вихід до р. Псел. Особливо жорстокими були бої в період з 25 по 28 вересня 1941 р., які вели воїни 331-го і 335-го стрілецьких полків, що безпосередньо захищали підступи до Лебедина. Ворогу так і не вдалося потіснити наші війська. В цей тяжкий момент генерал-лейтенант Русіянов І.М. дав наказ відкрити вогонь з реактивних мінометів, яких любовно звали «катюшами» (керували вогнем гвардійських мінометів капітан Кислицький, комісар Юнак, командир батареї Захаров). Міномети стріляли з краю над лугом праворуч від шляху Лебедин-Михайлівка. Ворог поспішно відступав, ніс великі втрати і від вогню артилерійських дивізіонів, якими командували капітан Помельников і старший лейтенант Шишков. З великим успіхом діяли бійці 331-го стрілецького полку 3-го  батальйону Вороніжського полку у взаємодії з 136-м кавалерійським полком 5-ої кавалерійської дивізії. В цей час на допомогу руссіянівцям підійшла гвардійська 1-ша Московська мотострілецька дивізія під командуванням полковника Лізюкова. У взаємодії з цією дивізією руссіянівці нанесли під Штепівкою удар по ворогу, розгромили і знищили 25-ту німецьку моторизовану дивізію і нанесли нищівного удару 9-ій танковій армії. Залишивши на полі бою сотні вбитих і поранених солдатів і офіцерів, близько 250 автомашин, декілька танків, понад сто гармат і мінометів та багато іншого, спорядження, ворог відкотився до Штепівки. В своїй книзі «Подвиг твоїх батьків» на сторонці 76 П. Тронько подає епізод з боїв за Штепівку «…Тимофій Шашло, вихованець комсомолу України, до війни працював директором Куцевольської середньої школи на Кіровоградщині. Під час війни став сміливим танкістом. Рота, у якій він служив, у вересні дістала бойове завдання: відбити у противника населений пункт Штепівку. Шашло разом з бойовими побратимами пішов у бій. Шалений артилерійський вогонь і бомбардування не спинили наших танків. Вони били і чавили гітлерівців, рушивши навстріч 8 німецьких панцерним страховищам. Через 50 хвилин ворожі машини палали. Дві з них, а також 8 гармат записав на свій бойовий рахунок Тимофій Шашло. За цей бій Тимофію Шашло було присвоєне звання Героя Радянського Союзу».

В ніч з 10 по 11 жовтня 1941 р. німці захопили с. Ворожбу, а до 15 жовтня встигли розстріляти 19 чоловік за зв’язок нібито з партизанами.

12 жовтня 1941 р. німці вступили в Михайлівку. За зв’язок нібито з партизанами була спалена майже вся вулиця Западня і розстріляно 26 чоловік: Дмитра Зеленського, Василя Зеленського, Федора Скляра, Єлизавету Гниденко (повісили), Івана Зайця, Василя Бабича, Антона Балабу і інших.

Коли німці почали вступати в с. Савониху (недалеко від Василівки), колгоспний бригадир колгоспу «Червоний маяк» Олексій Євдан закликає колгоспників все добро ховати від ворога. В бригаді лишилося кілька десятків коней. Тоді бригадир разом з Володимиром Дерепко закривають тварин і запалюють ферму. На ранок в село вступили фашисти. Бачучи опір мирних людей, вони скаженіють. Незабаром їм вдається схопити О. Євдана і В. Дерепко. Після допиту і катувань німці розстрілюють колгоспних патріотів. Через тиждень Марія Євдан перенесла труп чоловіка і поховала його на своїй садибі. Немає такого села в районі де б німці не заводили свій новий порядок: катування, шибениця, розстріли, пожежі.

З кожним днем відчувалось наближення фронту до Лебедина. 26 вересня 1941 р. навкруги міста в лісі розташувалася велика кількість танків, артилерії і зеніток. Одні військові частини і обоз пересувалися в протилежному напрямку. Безперервно транспортувались поранені не зупиняючись у місті. Лікарня не працювала. Установи припинили свою роботу, в тому числі Райком партії, Райвиконком і інші організації і установи. Тільки міліція і пожежна команда були на своїх місцях і виконували покладені на них обов’язки. Чутки доходили, що німці на триколісних мотоциклах шниряють по Штепівському і Недригайлівському районах; прийдуть в село постріляють з автоматів і поїдуть геть, наробивши паніки.

1954

Хто тільки міг – виїжджали з міста. Одні організовано, групами по декілька чоловік, але були і такі, що добудуть коня з возом і їде один, навіть без необхідних речей і запаси харчів. Були і такі, що відступали пішки.

1 і 2 жовтня 1941 р. німецькі літаки бомбили державний млин № 9, але великої шкоди підприємству не завдали.

2 жовтня 1941 р. почали копати упоперек вулиць шанці і протитанкові рови, мабуть з метою вести вуличні бої.

6 жовтня 1941 р. десь по шляху на Штапівку захопили в полон групу німців-розвідників, яких привезли в Лебедин і негайно відправили далі.

9 жовтня 1941 р. почала працювати в місті підривна команда. Увечері підірвали, а потім підпалили державний млин № 9 (він був там де зараз знаходиться автотранспортне підприємство); одночасно були підпалені лозова артіль (Замкова вулиця, там де зараз дитячий садок), електростанція, вокзал, лісозавод лісгоспу, пошта і радіостанція. Зробивши висадження в повітря і підпали команда вночі виїхала з Лебедина. Слідом з командою виїхали з Лебедина міліція і пожежна команда. З цього моменту в місті стало безвладдя. Місто нібито вимерло. Тиша могильна, мабуть перед бурею. Тільки подекуди прошмигнуть і то околицею любителі пограбувати. Тягли все, що тільки можна було взяти не розбираючись з тим, що можна використати, а чого ні. Жадобі до легкої поживи, не було меж.

1939

11 жовтня 1941 р. пограбували аптеку, районну бібліотеки і останнє майно, яке залишилось ще в установах. В цей день о 12 годині дня з боку Шевської вулиці до центру міста вступив загін німців в кількості близько 100 чоловік. Загін пробув в Лебедині до 14 жовтня 1941 р. Після вибуття німців, грабіжники знову прийнялись за свою роботу.

2 листопада 1941 р. група зрадників людей Хоменко Олександр Мусійович, Ганжа Володимир Тарасович, Нездоймишапка Іван Андрійович, Безкостий Іван Данилович, Слива Іван Полтавець, Михайло Андрійович, Педосенко Василь Павлович, Полянський Володимир і дехто інший). Зібралися у приміщенні Міськради для обговорення питання про організацію в місті влади, де постановили відрядити до Сум своїх представників для переговорів з німцями і одержання вказівок від них про організацію місцевої влади в Лебедині. 4 листопада 1941 р. представники поїхали в Суми і повернувшись з інструкціями, приступили до здійснення влади м. Лебедині.

7 листопада 1941 р. виконавча влада місцевого самоврядування опублікувала свою постанову про здачу зброї, про заборону підтримувати партизан і про біржу праці. Одночасно з цією постановою було видано наказ про мобілізацію всього працездатного населення для прибирання вулиць і будівель, зруйнованих під час військових дій.

10 листопада 1941 р. вступили в Лебедин німецькі військові частини. Вороже настроєні люди, одягнені по Святковому, зустрічали їх з радістю, але таких знайшлося на весь Лебедин всього декілька десятків.

Із листопада 1941 р. на майдані проти кінотеатру «Жовтень» (там де зараз сквер ім. Комсомолу) була споруджена шибениця і 14 листопада 1941 р. уведена в експлуатацію. Першою жертвою була громадянка м. Лебедина Курило Анастасія Андріївна 1912 р. народження і громадянка Довбиш Євдокія Андріївна 1920 р. народження повішені за убивство з метою пограбування своєї родички, яка проживала по вулиці Новокузнечній.

14 листопада 1941 р. в місто вступив ще більший загін німців. Організована була німецька влада.

Комендантом Лебединського району був – Робенштейн.

Комендантом м. Лебедина був – капітан Вольберк.

Начальник Гестапо – Обер-фельдфебель Еріх

Комендант край бюро – обер-лейтенант Гауптман. Його підлеглі офіцери – Позер Ганс Обленкам, Мадека, Шмахер, Гумлер, Шмит.

Бургомістром міста був призначений Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. Працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку).

Заступником бургомістра був Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець м. Лебедина вул. Берегівка).

До війни і після війни працює техніком шляхового відділу в Лебедині.

Другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вул. Ватутіна № 16).

До війни працював техніком Райвиконкому. Вмер в 1942 р. (від сухот).

Начальником поліції був Хоменко Олександр Мусійович.

Начальником шуцполіції був Ганжа Володимир Тарасович. (Вчитель кам’янської школи Лебединського району).

Слідчими при поліції були: Безкостий Іван Данилович (робітник авторемзаводу. З грудня 1941 р. був начальником поліції); Василенко Олександр Миколайович (відступив з Лебедина з німцями. Зараз проживає в Канаді на 1968р); Полянський Володимир (робітник авторемзаводу); Полтавець Михайло Андрійович, Слива Іван (до війни працював зав. ситрозаводу).

Начальником міського житлового управління був Батютенко Іван Дмитрович (мешканець м. Лебедина Охтирська вул. 28. До війни працював техніком відмісцьгоспу. Вмер 10 липня 1969 р.)

Редактором районної газети «Лебединський вісник» був Андрієвський Віктор Миколайович (мешканець Лебедина, вул. Боднівка. Вчитель. Вмер в 1968 році. З 1 січня 1942 р. редактором був Козловський Іван. Працював секретарем райміськуправи).

Склад керівництва міста поступово змінювався, доповнював і мінявся. Весь час окупації, на своїх посадах без переміщень працювали: Нездоймишапка Іван Андрійович, Педосенко Василь Павлович і Батютенко Іван Дмитрович.

29 листопада 1941 р. був повішений на шибениці психічно хворий мешканець м. Лебедина Корнієнко Костянтин Мусійович 1904 р. народження за те, що вдарив кулаком по морді німецького солдата. Вішав людей Васильченко Іван, який до війни був гицелем. Мешкав він на хут. Губчин. В 1943 р. на другий день після звільнення Лебедина він був розстріляний нашими передовими частинами.

30 листопада 1941 р. пізно увечері, цебто після того часу коли по місту заборонено ходіння громадянин Куліш Іван Демидович 1912 р. народження, який мешкав на Майдані Волі (проти бувшого будинку Райбібліотеки) з патріотичних почуттів біля Гараганового тупика вдарив цеглиною по голові німецького офіцера, який йшов з вечірки у громадянки Степи, яка мешкала по вул. Пушкіна № 13 (стара назва вулиці Гребенікова). Офіцер в тяжкому стані був відправлений в лікарню. Оскільки замах на вбивство німецького військовослужбовця було вчинено по вул. Пушкіна (тоді вона називалась Гребенікова) усі без винятку громадяни вулиці Гребенікової були зібрані німцями на Майдані Волі проти Вознесенської церкви. Перед юрбою людей вулиці було постановлено кулемет і німецький комендант звернувся до присутніх з пропозицією видати вбивцю. В разі, коли громадяни не виконують його вимоги, то негайно всі будуть тут же розстріляні. Після цього з числа, колишніх тут на майдані арештованих: Наливайко Тимофій Іванович і Василенко Андріян Миколайович виступили з доводами про те, що вони нікого з мешканців вулиці не підозрівають в замаху на вбивство німецького офіцера, і що цей злочин мабуть заподіяно комуністами, які залишились тут в місті. Комендант міста порадившись з місцевими керівниками і начальником поліції, які теж мабуть підтримали пропозицію висунуту Наливайком Т.І. і Василенком А.М., вирішив громадян вулиці Гребенікової розпустити по домівкам. Серед заарештованих громадян не було Куліша І.Д. по тим обставинам, що він мешкав на Майдані Волі. Про те хто вдарив цеглиною по голові німецького офіцера ніхто не знав і на Куліша І. і гадки не було. Все це виявилося вже після війни.

1 грудня 1941 р. були заарештовані по домівкам комуністи, які залишились у місті по тим чи іншим причинам:

  1. Балаба Михайло Кирилович, 1899 р. народження. Працював секретарем парторганізацій промартілі «Теплоенергія».
  2. Безкоровайний Трифон Павлович, 1897 року народження. Працював завідуючим гужовим транспортом Міськради.
  3. Горошко Іван Васильович, 1886 року народження. Працював директором будинку для інвалідів-старих.
  4. Горошко Федір Іванович, 1909 р. народження. Працював головою правління промартілі «Соціалістична праця».
  5. Гречаниченко Іван Юхимович, 1906 р. народження. Працював директором Лебединського Райунівермагу.
  6. Губенко Іван Абрамович, 1890 р. народження, працював слюсарем Лебединського авторемонтного заводу.
  7. Жук Борис Павлович, 1906 р. народження, працював завідуючим відділом кадрів Лебединського Райвиконкому.
  8. Лазаренко Семен Олексійович. 1898 р. народження. Працював головою правління Лебединської промартілі «Червона Зірка».
  9. Підгородецький Антон Матвійович, 1896 р. народження. Працював головою правління Лебединської промартілі «Теплоенергія».
  10. Хоменко Іван Тимофійович, 1911 року народження. Працював завгоспом в промартілі «Червона Зірка».
  11. Фалько Кузьма Васильович, 1890 р. народження. Працював столяром в Лебединському авторемонтному заводі.

Всім заарештованих звезли в підвал Райвиконкому і міцно заперли, виставивши посилену охорону. Усім було ясно, що їх розстріляють.

2 грудня 1941 р. о 9 годині ранку заарештованих вишикували в коридорі підвалу і відрахували десять чоловік (одинадцятий був Балаба М.К.), вивели на вулицю в оточенні 50 німецьких солдатів, озброєних автоматами і повели по Михайлівській вулиці в напрямку лісгоспу. Дружина Гречаниченка І.Ю. кинулась упрошувати Безкостного І.Д., який тобі був начальником поліції, відпустити або в крайньому разі замінити на іншого її чоловіка. Мабуть вона, що небудь пообіцяла йому (чоловік її Гречаниченко І.Ю. до війни був директором Лебединського райунівермагу), бо Безкостний І.Д. згодився і під’їхавши на лінійці до Райвиконкому швидко забрав Балабу М.К., який сидів у підвалі і галопом погнав по Михайлівський вулиці, але тільки став під’їжджати до лісгоспу як пролунали постріли і таким чином обмін не відбувся. Коли вели заложників на розстріл то німці розганяли народ спереду і позаду процесії не підпускаючи близько нікого з людей. Повернувши по Михайлівській вулиці ліворуч на вулицю Короленка вони дійшли до тупика і тут біля молодого соснового лісу під великим бугром поставили арештованих в дві шеренги, розімкнувши їх одного і другого на 2 метра. В десяти кроках від них вишикувались 50 німецьких солдатів автоматників. Розрахунок було зроблено таким чином, що в одного заложника стріляло зразу 5 чоловік. По команді офіцера пролунав залп і дев’ять чоловік одразу попадали як снопи. Один лише Горошко Ф.І. стояв похитуючись і голосно лаючись кричав на німців: «Що ж, сволочі, і розстріляти до пуття не можете». Після цього пролунав по ньому другий залп. Впавши на коліна Горошко Ф.І. продовжував лаяти німців  і тільки третій залп припинив його муки. Німці дали право поліцаям роздягти вбитих і забрати собі їх одяг, після чого розстріляних вкинули в яму, з якої мешканці вулиці брали пісок, і абияк засипали землею.

Такий порядок у фашистів, що за одного вбитого або пораненого німця повинно загинути десять чоловік радянських людей, винних чи безвинних. Надто дорого цінували себе німецькі кати.

Була б неповною картина, коли б нічого не було сказано про дійових осіб цієї сумної події в житті Лебедина.

Балаба М.К. був залишений для підпільної роботи в Лебедині, але в зв’язку з тим, що підпільної роботи, яка планувалась не було, він залишився як рак на сухопутті. Під час окупації він ніде не працював. Після війни працював столяром в лісгоспі та Лебединторзі. В 1968 р. був живий.

Безкоровайний Т.П. залишався в тилу командиром партизанського загону № 2. Загін не збирав, перетаскав до себе додому майже всю матеріальну базу і під час окупації торгував на базарі. Не встиг він половини продати того, що перетаскав, як його забрали і розстріляли.

Горошко Ф.І., Гречаніченко І.Ю., Жук Б.П., Хоменко І., були забрані по мобілізації в Радянську Армію ще в липні 1941 р. 10 листопада 1941 р. по святковому зодягнені зустрічали вступ німців в Лебедин.

Горошко І.В., Губенко І.О., Фалько К.В. старі, хворі люди залишились дома, гадаючи, що може їх вихор подій не зачепить. Лазаренко С.О., Підгородецький Я.М., Хоменко І.Д. і до Радянської Армії не пішли і в партизанах не схотіли бути. Що заробили, те й получили.

Куліш І.Д., який вдарив цеглиною німецького офіцера, залишився живий. В 1944 р. він покинув сім’ю і виїхав з Лебедина в Ганівку-Тернівську Білопольського району де працював робітником на цегельному заводі. В Лебедин він більше не приїжджав і подальша доля його невідома.

Німецький офіцер, якого Куліш І.Д. вдарив цеглиною, залишився живий, але до служби в армії, як інвалід був непридатний.

В серпні 1943 р. після звільнення Лебедина від окупантів, рідні розстріляних відкопали трупи і переховали їх на кладовищах.

З грудня 1941 р. було опубліковано наказ німецької комендатури, який зобов’язував усіх євреїв носити жовті зірки на грудях верхнього одягу діаметрів в 10 сантиметрів.

5 грудня 1941 р. о 11-ій годині на Інтернаціональному майдані проти кінотеатру був повішений єврей Вейнблат, який їхав через Лебединський район і не знав про наказ носити жовту зірку.

10 грудня 1941 р. повішений на тій же шибениці мешканець м. Лебедина по професії заготовщик, Юдкевич Іван Васильович 1890 р. народження, що проживав по вул. Сумській (на розі Коновальської вулиці) за те, що прізвище його схоже на єврейське, хоча він по національності українець.

17 грудня 1941 р. повішено мешканця м. Гадяча Златоверхого, нібито за зв’язок з партизанами, а якими невідомо.

1 січня 1942 р. в м. Лебедині був грандіозний похорон одного німця і одного поліцая вбитих в бою партизанами загону Карпова К.Г. 8 грудня 1941 р. під с. М.-Вистороп. Ховали їх з усією військової шиною в сквері ім. Леніна (між Міськрадою и Райвиконкомом), а 3 січня 1942 р. ховали в цьому ж сквері трьох поліцаїв теж з військовою шаною и церковним обрядом. Такі похорони були не поодинокі і за час перебування окупації сквер майже увесь зайнятий під кладовище. Пам’ятник В.І. Леніну що був у цьому сквері в кінці листопада 1941 р. був по наказу німецького коменданта зруйнований заступником бургомістра техніком Педосенком В.П.

1947

28 січня 1942 р. в середу о 5 годині вечора повішено в Лебедині на Інтернаціональному майдані (проти кінотеатру) зв’язкового і розвідника партизанського загону Карпова К.Г. Філонова-Феоктистова Миколу Івановича, народження 22 вересня 1918 р., уродженця м. Ленінграда, сержанта Радянської Армії, який попав в оточення. Коли він вступив на ешафот та голосно промовив: «Гину за батьківщину, за Сталіна». В газеті «Лебединський вісник» № 6 від 29 січня 1942 р. на сторінці другій, колонка 4 опубліковано вирок: «ВИРОК. Колишній руський сержант Філонов-Феоктистів Микола Іванович, що народився 22.9.1918 р. в Ленінграді, нині мешканець с. Токарів 28.01.1942 р. в 17 год. дня прилюдно повішений. Філонов-Феоктистів вів, як партизан, довгий час свою шкідницьку роботу в районі Лебедина. Декілька разів знаходили у нього зброю, яку він носив без дозволу. Крім того, він не раз загрожував міліціонерам та хотів їх застрелити. Він збирав відомості про німецьке військо та українську міліцію і ганьблячи Україну він хотів виправдати себе. Комендант міста».

7 лютого 1942 р. в суботу розстріляно якогось єврея з Харкова, прізвище якого невідомо.

10 лютого 1942 р. в вівторок повішено громадянина м. Лебедина Крамаренка, який переховував у себе якусь єврейку.

Усім євреям без винятку наказано було жити в будинку № 37 по вул. Охтирській (цей будинок в 1943 р. спалили. На місці цього будинку в 1960 р. було збудовано продовольчу крамницю). Вихід з двору дозволявся тільки з 10 годин до 12 годин. Решту часу повинні знаходитись в приміщенні. 12 лютого 1942 р. в четвер усіх євреїв в кількості 32 чоловіка вивезли на автомашині в авіамістечко де розстріляли їх у льоднику, а надбудову над льодником запалили. З загальної кількості євреїв: чоловіків 5, жінок 13 і дітей 14. Загинув від німецької кулі зубний лікар Левінман Ісаак Хонович, його дружина, дочка і внучка; Богуславський Наум Вольфович; Калужський (солдат Радянської Армії, який попав в оточення); сім’я Шатан в кількості 4 чол. і сім’я лікаря Крижак в кількості 6 чол.; Робінсон. Крім сім’ї Левінман І.Х., Богуславського Н.В. і Калужського всі останні євреї не були мешканцями Лебедина, а зупинились в місті під час евакуації з метою переховатись тут.

14 лютого 1942 р. в суботу був повішений військовополонений Віктор (прізвище невідомо) старший Лейтенант по звинуваченню за зв’язок з партизанами.

18 лютого 1942 р. (середа) розстріляно Гримала Михайла Павловича 1912 р. народження, якого затримали біля лісу по дорозі з Лебедина в с. Межиріч без документів.

6 березня 1942 р. в п’ятницю були розстріляні, а трупи закопані в канаві біля бойні: Граціанова Євгенія Олександрівна 1896 р. народження (до війни працювала зав. їдальнею авіамістечка) за постачання партизан продуктами, лісник Лебединського лісництва Зеленський Дмитро Никифорович 1899 р. народження і його син Зеленський Василь Дмитрович 1924 р. народження за те, що не повідомили німців про місцезнаходження партизанських землянок в лісі під Михайлівкою, а також за постачання партизанам продуктів. В цей же день було розстріляно військовополоненого Миколу (прізвище його невідомо), який працював перекладачем в німецькій комендатурі за те, що він не виявляв, що він єврей і за зв’язок з партизанами.

12 березня 1942 р. в четвер був арештований лісник радянського лісництва Бурлюк Федосій Ягорович 1882 р. народження за те, що він місце де була база партизанського загону № 2 не показав німцям. Після допиту напівмертвого його вкинули в камеру де він вночі повісився.

19 березня 1942 р. в четвер повішений за зв’язок з партизанами голова правління колгоспу «Червоний лан» В.-Висторопської Сільради, член КПРС Ярошенко Трохим Андрійович, 1896 р. народження.

8 квітня 1942 р. в середу був заарештований Карацюба Омелян Пантелеймонович, 1904 р. народження по звинуваченню у крадіжці німецької собаки-вівчарки. Після тритижневого арешту доля його невідома.

2 травня 1942 р. в суботу був вбитий по дорозі з с. Будилка в с. Забуги Василенко Петро Васильович, 1905 р. народження, голова правління промартілі «ІІ п’ятирічка». До цього часу він переховувався у гром. Артеменко Євдокії Григорівни, яка мешкала по вул. Михайлівській. Василенко П.В. мав зброю: наган і дві гранати.

5 травня 1942 р. у вівторок був розстріляний Крилець Петро Якович, 1893 р. народження і Пантюшенко Микола Дмитрович 1905 р. народження по невідомим мотивам заарештовані вони були 25 квітня 1942 р. Десять днів їх примушували відкопувати нерозірвані авіабомби з метою, що бомби розірвуться і їх поб’ють, але бомби не зривались і врешті решт їх розстріляли.

24 червня 1942 р. в середу німецькими властями заарештована Лебединська адміністрація в кількості 8 чоловік – Безкостий Іван Данилович, Русинов, Олійник Олексій Іванович, Калениченко, Стеценко і інші за перевищення влади, хабарництво тощо і відправлені на роботи до Німеччини. Дальші їх доля невідома.

В червні місяці 1942 р. був оголошений запис добровольців у Німеччину на роботи, яких набралось 94 чоловіка. Проводи від’їжджаючих добровольців були урочисто обставлені; виголошували напутні промови і побажання, грав духовий оркестр. На послідуючі ешелони добровольців не знайшлося і молодь забиралась примусово по повісткам. Вивезено примусово з Лебедина в послідуючі ешелони 514 чоловік, з них: чоловіків – 227 і жінок – 287. Всього відправлено на каторжні роботи з Лебедина до Німеччини 608 чоловіків, з них: чоловіків – 281 і жінок – 327.

Зараз же після вступу у місто німців, громадяни Лебедина розпочали ремонт і обладнання церков. Більшість громадян міста працювали, не рахуючись із часом, на відбудові церков; понатаскували велику кількість будівельних матеріалів. Робота кипіла день і ніч і приблизно через місяць вже були відчинені церкви: Вознесенська, Троїцька, Миколаївська, Воскресенська, Мироносицька і Покровська. Дивно те, що громадяни в короткий час позносили начиння, яке у них переховувалося (хоругви, плащаниці, чаші, підсвічники, хрести, ікони тощо). Замість дзвонів були пристосовані балони з-під газу, мідні артилерійські гільзи і колеса автомашин. Відвідування церков було вже велике. На початку 1942 р. почав діяти молитовний будинок євангелістів по вулиці Піонерській (проти каплички), який відвідувала молодь, головним чином з-за хору.

Аматорами артистами був організований театр в приміщенні кінотеатру, де ставились класичні українські п’єси, які раніше були заборонені до постановки. Тричі на тиждень демонструвались німецькі кінокартини. Слід сказати, що на виставах і кіносеансах завжди було повно народу. Іноді в театрі проводились вечори молоді, на яких дівчата танцювали з німецькими офіцерами. На вечорах грав отой же оркестр, що й до війни грав, під керівництвом Деремена П.Д.

Райбібліотека була переведена в приміщення крамниці подарунків (проти Райфінвідділу), де вона ледве жила. Новою літературою не поповнювалась, на адміністративні-господарчі витрати кошти не відпускались. Перед кінцем окупації бібліотека зовсім припинила своє існування. Рештки не розтасканих книжок були складені в порожній крамниці і заперті на замок. На початку окупації завідував Райбібліотекою Тешенко Борис Іванович, а штат був той, що і до війни. Німецькі офіцери, комендатури оглянули книжковий фонд і дозволили видавати всю літературу крім військової, яку опечатали. Стешенко Б.І. боялись, щоб йому не попало, почав знищувати і палити політичну літературу. Німці довідавшись про це, що книжки без жалю знищувалися вирішили притягти до відповідальності Стешенка Б.І., але він зарані втік в один з північних районів Сумщини.

ЗВ'ЯЗАТИСЯ З НАМИ

Якщо Вам є що нам сказати пишіть. І бажано Українською ))

Відправка …

©2017 Demchenko Sergii

Facebook

Log in with your credentials

або    

Forgot your details?

Create Account

Перейти до панелі інструментів