5 частина “Вітчизняна війна на Лебединщині”

Повернутися до змісту

V частина

Рух опору на Лебединщині під час Вітчизняної війни 1941–1945 рр.
Партизанський рух

За вказівками Сумського обкому КП України і згідно з рішенням бюро Лебединського райкому КП України в Лебединському районі повинно бути створені чотири партизанські загони:

Перший загін під командуванням голови Лебединської міськради Карпова Кіндрата Григоровича (місце розташування загону Гарбузівка, Ситники).

1972

Другий загін під командуванням зав. гужтранспортом Лебединської міськради партизана громадянської війни Безкоровайного Трифона Павловича (місце розташування загону Репівка, Радянське лісництво).

Третій загін під командуванням секретаря народного суду Карпова Івана Остаповича (місце розташування загону Боковенька, М.-Бобрик).

Четвертий загін під командуванням директора Лебединського учительського інституту Скоробагатька Ф.Е. (місце розташування загону Межиріч, Ворожба).

З зазначених вище партизанських загонів діяв тільки один загин під командуванням Карпова Кіндрата Григоровича.

Другий загін Безкоровайний Т.П. не збирав і нічого не робив по організації його, а в період коли Радянські війська примушені були з тактичних міркувань залишити Лебедин, він конем перевіз до себе додому базу партизанів і торгував щодня на базарі при німцях махоркою, милом, сірниками та іншим.

Командир першого партизанського загону Карпов К.Г. пропонував Безкоровайному Т.П. об’єднати обидва загони в один, але він від цього відмовився. В кінці жовтня 1941 р. Карпов К.Г. доручив партизанам Невальоному І.П. (до речі Невальоний І.П. був бійцем загону Безкоровайного Т.П., а оскільки цей загін не зібрався, Невальоний І.П. перейшов бійцем в загін Карпова К.Г.) і Теплюку С.С. відправитись в Лебедин і запропонувати Безкоровайному Т.П., вступити до загону Карпова К.Г. бо залишатись йому в Лебедині небезпечно. Він відмовився і від цього, мотивуючи тим, що проти німців він не воює і вони з ним нічого не повинні зробити. І після цього він щодня возом вивозив на базар майно бази і продавав його. Не встиг він і половини бази продати, як німці його заарештували і на другий день 2 грудня 1941 р. розстріляли в числі десяти заложників.

Третій загін, командир його Карпов І.О., партизанів не збирав і нічого не робив в справі організації загону, посилаючись на своє кепське здоров’я. Сам він перейшов рядовим бійцем в загін Карпова К.Г., чесно і віддано виконував всі обов’язки, які на нього прокладались. В загоні Карпова К.Г. був з самого початку і до його кінця, а 5 травня 1942 р. загинув в бою.

Четвертий загін під командуванням Скоробагатька Ф.Є. жодного разу не збирався, а Скоробагатько Ф.Є. довідавшись, що йому доручено керувати загоном на другий день зник з Лебедина і не з’являвся у місті до цього часу.

Склад і дії партизанського загону № 1.

  1. Карпов Кіндрат Григорович – командир загону. Уродженець с. Будилка, 1899 р. народження, член КПРС, працював головою міськради. Загинув в бою 26 березня 1942 р.
  2. Камай Михайло Омелянович – комісар загону. Уродженець м. Недригайлів, 1896 р. народження, член КПРС, працював зав. торгвідділом Лебединської Райспоживспілки. Загинув в бою 5 травня 1942 р.
  3. Романов Павло Семенович – заступник командира загону. Уродженець с. Стеблинки Гарбузівської сільради, 1899 р. народження, член КПРС, працював начальником автороти.
  4. Антонов Олександр Іванович – секретар парторганізації загону. Уродженець Татарської АРСР, 1910 р. народження, член КПРС, працював заступником зав. відділом пропаганди і агітації Сумського обкому КП України. В липні 1941 р. був затверджений секретарем підпільного територіального обкому КП України на чотири райони: Охтирський, Тростянецький Лебединський і Синівський, але в зв’язку з тим, що тільки в Лебединському районі зібрався один партизанський загін. Антонову О.І. керувати було нічим і він став рядовим бійцем загону Карпова К.І. і одночасно секретарем парторганізації. Загинув в бою 6 травня 1942 р.
  5. Пивоваров Петро Полікарпович – кулеметник загону. Уродженець м. Лебедина 1911 р. народження Член КПРС. Працював директором Лебединського кінотеатру. Загинув в бою 5 травня 1942 р.
  6. Вербицький Павло Олександрович – рядовий боєць. Уродженець м. Москви. 1902 р. народження. Член КПРС. Працював директором Лебединського державного млина. Загинув в бою 5 травня 1942 р.
  7. Карпов Іван Остапович – рядовий боєць. Уродженець с. Боковенька Лебединського району. 1897 р. народження. Член КПРС. Працював секретарем народного суду. Загинув в бою 5 травня 1942 р.
  8. Славуцький Веніамін Афонович – рядовий боєць. Уродженець Київської області. Безпартійний. Працював бухгалтером Лебединської райспоживспілки. Забитий поліцією на лузі під с. Курган 28 березня 1942 р.
  9. Лапоніг Павло Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. М.-Бобрик Лебединського району. 1903 р. народження Член КПРС. Працював головою колгоспу «За заповітами Леніна». Загинув в бою 5 травня 1942 р.
  10. Каліцький Федір Іванович – рядовий боєць. 1903 р. народження. Член КПРС. Офіцер Рад. Армії попав у вороже оточення з якого вийшов і вступив в загін Карпова К.Г. Загинув у бою 5 травня 1942 р.
  11. Теплюк Степан Самсонович – рядовий боєць. Уродженець Київської області. 1910 р. народження. Безпартійний. Працював старшим фінінспектором Лебединського фінвідділу. Загинув в бою під Межирічем 25 березня 1942 р.
  12. Бурлюк Андрій Олексійович – рядовий боєць. Уродженець с. Рябушки Лебединського району. 1903 р. народження. Член КПРС. Працював головою Рябушчанського колгоспу «Нове життя». В грудні 1941 р. за власним бажанням вибув із загону і проживав дома в с. Рябушки. В червні 1942 р. по доносу німці знайшли його на горищі власного будинку і у дворі розстріляли.
  13. Стеблянка Тимофій Аристархович – рядовий боєць. В грудні 1941 р. вибув із загону нібито в Радянську Армію. Доля його невідома.
  14. Білаш Яків Степанович – рядовий боєць загону Карпова К.Г., а з 26 березня 1942 р. комісар загону. Член КПРС. Уродженець с. Бишкінь Лебединського району. Працював секретарем райкому КП України. Вибув з загону 5 травня 1942 р. У 1970 р. проживав і мешкав в с. Штапівка.
  15. Невальоний Іван Пархомович – рядовий боєць. Уродженець с. Бишкінь Лебединського району. 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою Лебединського колгоспу «II п’ятирічка». Вибув з загону 26 березня 1942 р. через поранення. На 1 січня 1970 р. проживав у Лебедині по вулиці Свердлова № 69.
  16. Юр’єв Петро Іванович – рядовий боєць–радист. Уродженець с. М.-Вистороп Лебединського району. 1900 р. народження. Член КПРС. Працював механіком Лебединської автоколони. Вибув з загону 26 березня 1942 р. після бою в с. Ревки. На 1 січня 1970 р. проживав у с. М.–Вистороп Лебединського району.
  17. Устименко Андрій Васильович – рядовий боєць пропагандист загону. Уродженець с. Гаркушенці Миргородського району Полтавської області. 1911 р. народження. Безпартійний. Був членом КПРС, але виключений з партії, як такий що проживав на окупованій території. Працював штатним лектором Сумського обкому КП України. Вибув з загону 30 березня 1942 р. по хворобі. На 1 січня 1970 р. проживав у Лебедині по вул. Ватутіна № 7.
  18. Кравченко Григорій Прокопович – нач. продовольчого постачання загону. Уродженець с. Гарбузівка Лебединського району. 1902 р. народження. Член КПРС. Працював директором Лебединського маслозаводу. Вибув з загону на початку лютого 1942 р. через хворобу шлунка. Подальшу службу продовжував у партизанському загоні Наумова. Помер 6 червня 1967 р.
  19. Скрипка Олександр – рядовий боєць. Член КПРС. Працював редактором Лебединської районної газети. Вибув із загону у листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Після війни працював редактором газети в одному з районів Полтавської області.
  20. Фалько Дмитро Григорович – рядовий боєць. Уродженець с. Рябушки Лебединського району. 1900 р. народження. Член КПРС. Працював секретарем Лебединського райвиконкому. Вибув із загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Після війни працював головою колгоспу «Вільна праця», село Байрак. Помер 17 квітня 1952 р.
  21. Кульомза Петро Макарович – рядовий боєць. Уродженець с. Чернече Лебединського району. 1902 р. народження. Член КПРС. Працював директором Лебединського Робкоопу. Вибув із загону наприкінці жовтня 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Після війни працював директором Лебединської фабрики пластмасової фурнітури. Помер 11 березня 1966 р.
  22. Удод Федір Петрович – рядовий боєць. Працював головою колгоспу в с. Гарбузівка. Вибув із загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Доля його невідома.
  23. Домашенко Тихін Єфремович – рядовий боєць. Уродженець с. Рябушки Лебединського району. 1899 р. народження. Член КПРС. Працював старшим інспектором Інспектури ЦСУ. Вибув із загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Після війни працював зав. загальним відділом райвиконкому. Помер 10 серпня 1959 р.
  24. Панченко Митрофан Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. Гарбузівка Лебединського району. Працював завгоспом Гарбузівського колгоспу. Вибув із загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Доля його невідома.
  25. Лісовицький Павло Іванович – рядовий боєць. Працював головою колгоспу. Вибув із загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Доля його невідома.
  26. Ольховик Василь Олексійович – рядовий боєць. Уродженець м. Лебедина. Член КПРС. Працював головою правління Лебединської райспоживспілки. Вибув із загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Загинув в бою у Вітчизняну війну.
  27. Клочко Петро Антонович – рядовий боєць. Уродженець с. Будилка Лебединського району. 1904 р. народження. Член КПРС. Працював головою колгоспу. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Після війни весь час працював головою колгоспу. З 1962 р. проживав в с. Будилка на пенсії.
  28. Рева Панас Андрійович (Іванович) рядовий боєць. Уродженець с. Рябушки Лебединського району. Працював заступником голови Гарбузівської сільради. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Після війни працював головою Рябушчанської сільради. З 1950 р. ніде не працював по старості і проживав в м. Лебедині на пенсії.
  29. Фесенко Михайло Кузьмич – рядовий боєць. Уродженець с. Межиріч Лебединського району. 1907 р. народження. Член КПРС. Працював головою Рябушчанської сільради. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Після війни довгий час жив і працював в Тростянці, а з 1962 р. в с. Вистороп.
  30. Стеблянка Григорій Іванович – рядовий боєць. Працював головою Куданівського колгоспу ім. Дзержинського. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Помер після війни.
  31. Яковенко Іван Петрович – рядовий боєць. Працював головою М.-Висторопського колгоспу. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Доля його невідома.
  32. Ярошенко Трохим Андрійович – рядовий боєць. Уродженець м. Лебедина. 1896 .р народження. Член КПРС. Працював головою колгоспу «Червоний Лан» в с. В.-Вистороп. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і проживав дома в Лебедині по вул. Кобижча. 19 березня 1942 р. повішений німцями в Лебедині, як партизан.
  33. Волянський Іван Федорович – рядовий боєць. Працював робітником на Лебединському механічному заводі. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням. 1896 р. народження. Доля його невідома.
  34. Єрьоменко Георгій Васильович – рядовий боєць. Лейтенант Радянської Армії, який потрапив в оточення і в грудні 1941 р. вступив до партизанського загону К.Г. Карпова, а в лютому 1942 р. вибув із загону за власним бажанням. Доля його невідома.
  35. Донда Дмитро Трохимович – рядовий боєць. Уродженець с М.-Вистороп Лебединського району. 1894 р. народження. Член КПРС. Вибув із загону за власним бажанням в листопаді 1941 р. і проживав вдома, в с. М.-Вистороп. Повішений німцями в грудні 1941 р. в с. М.-Вистороп, як партизан.
  36. Бугаєнко Микита Сергійович – рядовий боєць. Уродженець с. М.-Вистороп Лебединського району. 1892 р. народження. Безпартійний. Вибув із загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і проживав вдома, в с. М.-Вистороп. Повішений німцями в грудні 1941 р. в с. М.-Вистороп, як партизан.
  37. Булкіна Зінаїда Павлівна – медична сестра загону. 1920 р. народження. Медсестра Радянської Армії потрапила у вороже оточення, з якого вийшла, і вступила в загін Карпова К.Г. В грудні 1941 р. командування загону направило її в північні райони області для зв’язку з партизанськими загонами. В час її відсутності загін змінив своє місце дислокації, а Бєлкіна З.П. повернувшись в Лебединській район і не знайшовши загону перейшла лінію фронту і продовжувала службу в Радянській Армії. Після війни жила і працювала в Київському медичному Інституті. 13 травня 1967 р. відвідала м. Лебедин.

Загін 22 вересня 1941 р. (середа) зібрався у повному складі в приміщенні контори колгоспу ім. Шевченка (Шульгівка, тепер вулиця Рибна), а 9 жовтня 1941 р. (субота) перейшов на своє місце розташування в землянки біля х. Клюшники Гарбузівської сільради. На другий день, 10 жовтня 1941 р. (неділя), 8 чоловік не побажали бути в партизанському загоні, а просили командування відпустить їх для служби в Червоній Армії: Скрипка О., Ольховик В.О., Фалько Д.І., Кульомза П.М., Удод Ф.П., Панченко М.І., Домашенко Т.Є., Лісовицький П. Частина з цих товаришів чесно воювали на фронтах Вітчизняної війни – Скрипка О., Ольховик В.О. (загинув в боях), Домашенко Т.Є., а решта більшість часу працювала на адміністративно-господарській роботі у далекому тилу нашої країни.

За період з 9 жовтня 1941 р. і до 1 січня 1942 р. в різний час вибули із загону за власним бажанням (дезертири) і проживали на окупований території у родичів на хуторах: Клочко П.А., Рева П.А., Фесенко М.К., Стеблянка Г.І., Яковенко І.П., Ярошенко П.А., Волянський І.Ф., Донда Д.Т., Бугаєнко М.С., Єрьоменко І.В.

Наприкінці жовтня 1941 р. до загону прибули партизани із загонів, які не зібрались по тим чи іншим причинам: Невальоний І.П., Карпов І.О., Лапоніг П.І.

Три чоловіка прибули в загін з військовослужбовців, які потрапили в оточення: Єроменко І.В., Калицький Ф.І. і Булкіна З.П.

20 жовтня 1941 р. в загін прийшли бійцями Антонов О.І. і Устименко А.В.

1973

Для керівництва рухом опору Сумським обкомом КП України було створено на території чотирьох районів (Охтирський, Тростянецький, Лебединський і Синівський) підпільний територіальний обком КП України, секретарем якого було затверджено заступника завідувача відділом пропаганди і агітації Сумського обкому КП України Антонова Олександра Івановича, а його замісником штатного лектора Сумського обкому КП України Устименка Андрія Васильовича. У кожному районі були визначені явочні квартири, люди для зв’язку, інформатори тощо. В нашому районі був створений підпільний райком КП України в складі: Линник Олександр Миколайович, Сердюк Іларіон Іванович та Іщенко Йона Григорович. Теж були визначені явочні квартири в х. Караван і в с. Боковенька. В місті було залишено понад 60 чоловік інформаторів, в завдання яких входило залишатись працювати в тій-же організації чи установі де працював і до війни; ретельно виконувати всі завдання, які будуть покладатись на нього новою владою і щосуботи зв’язкому подавати потрібні відомості і матеріали. З цими людьми була проведена нарада, їх проінструктували і на кінець сказали, що Вітчизна їх не забуде і щиро подякує їх після закінчення війни. Головним керівником руху опору по Лебединському району був Линник Олександр Миколайович.

Все було добре організовано і насаджено як слід. 19 вересня 1941 р. (неділя) півторатонна автомашина навантажила речі Линника О.М. з квартири його по Ковальській вулиці і разом із сім’єю виїхала на схід (водій машини – Удовиченко Тараска Мусіївна, (яка проживає по Степній вулиці № 9), а 9 жовтня, 1941 р. на легковій автомашині Лебединського маслозавода (водій Одринський) виїхали з Лебедина в невідомому напрямку Линник О.М., Сердюк І.І. та Іщенко Й. Г.

В середині жовтня (13 або 15 числа) 1941 р. секретар підпільного обкому КП України Антонов О.І. доручив Устименку А.В. пробратися в Лебединський район в х. Караван і в с. Боковеньку і зв’язатися з Лебединським підпільним райкомом КП України, зокрема побачити Линника О.М. і налагодити з ним постійний зв’язок. Устименко А.В. побував в х. Каравані і в с. Боровеньці на конспіративних квартирах, де йому сказали, що Линника О.М. і секретарів райкому партії у них не було і вони нічого про них не знають. Не подав ніяких сигналів Линник О.М. і на конспіративну квартиру підпільного обкому КП України. Таким чином Антонов О.І. і Устименко А.В. встановили, що керівників підпільного райкому партії в районі немає і де вони – невідомо.

В останніх районах – Охтирському, Тростянецькому і Синівському справа була не кращою. Там теж керівники виїхали з району партизанські загони не зібрались. У зв’язку з тим, що фактично керувати було ніким, Антонов О.І. і Устименко А.В. 20 жовтня 1941 р. вступили рядовими бійцями в Лебединський партизанський загін, яким командував Карпов К.Г.

20 вересня 1941 р. (понеділок) Лебединський райвідділ МДБ передав партизанському загону таку зброю: кожному бійцю польську гвинтівку, по 150 гвинтівочних патронів і по дві вітчизняних ручних гранати. Крім цього загін мав польський ручний кулемет і 3 ящика патронів.

На продовольчій базі загону (біля х. Клюшники) було: бочка солоної риби, бочка бринзи, два ящика масла, два ящика махорки, 500 кілограмів борошна і 200 літрів спирту. Намічалось створити ще декілька продовольчих баз в різних місцях М.-Висторопської і Гарбузівської сільради, але завдяки поганої конспірації і невдалого підбору райкомом партії людей, яким було доручено займатись організацією цих баз, продовольство баз було привласнено цими людьми і до загону не дійшло. На превеликий жаль прізвища організаторів продовольчих баз і місцезнаходження їх Линник О.М. обіцяв повідомити Карпову К.Г. в день виходу загону в землянку. 9 жовтня загін пішов лісами на свою базу, а Линник О.М. в цей день на легковій автомашині прямував на схід Радянського Союзу, не повідомивши Карпову К.Г. про бази, чим саме залишив партизан без продовольства, одягу і взуття. Загін залишився з тими продуктами, що були на базі під х. Клюшники, а одягнені були в тому, що змогли взяти з дому. Деякі партизани були навіть у черевиках (Славуцький В., Скрипка О і інші). В зв’язку з тим, що продуктів харчування було зовсім недостатньо, загін головним чином харчувався тим, що давали люди, які проживали у навколишніх селах.

В основному весь загін розміщався в досить великій і гарно обладнаній землянці в 100 метрах від х. Клюшники Гарбузівської сільради. Деяка частина жила в хатах мешканців хутора, а штаб загону розташувався в самому хуторі Клюшники в будинку Клюшника Гаврила Євдокимовича. В цьому хуторі було всього 9 дворів, в яких проживали віддані Радянській владі, гарні люди. За садибами дворів була землянка, партизани більшу частину часу проводили серед мешканців хутора та й харчувались у них. Сам хутір був у дуже густому лісі на схилі гори і всі хати були побудовані в один ряд. Місцевість дуже нагадували тайгу, тільки ліс тут був дрібний. В цьому невеликому хуторі не було ні електрики, ні радіо, до найближчого села було 4 кілометри. Місце дуже зручне для партизанської роботи.

1980

В перші дні, коли на територію району вступили окупанти, загін проводив агітаційну роботу серед населення навколишніх сіл і підбирав з кращих і відданих людей необхідний актив на допомогу загону у подальшій його діяльності. Одночасно командування загону розкріпило партизан по навколишніх селах для вжиття заходів по роздачі колгоспникам зерна, яке було у колгоспних коморах і худоби та коней, щоб все це не потрапило ворогу. Одночасно загін займався розповсюдженням антифашистських листівок і відозв до населення виступати на боротьбу з фашистськими загарбниками.

У зв’язку з наступаючим святом (24-роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції) загін зайнявся виготовленням лозунгів, плакатів, листівок і червоних прапорів, а в ніч на 7 листопада 1941 р. всі ці матеріали були розповсюджені в м. Лебедині і селах району. 7 листопада 1941 р. в х. Клюшники Гарбузівської сільради відбулися урочисті збори загону, на яких присутні 20 чоловік активу з навколишніх сіл.

Поруч з цим загін влаштовував засідки біля грейдерованих шляхів і мінував (міни були доставлені з бази Боровеньківського партизанського загону) окремі дільниці, де проходили німецькі автомашини і обози, а також пошкоджував телеграфно-телефонний зв’язок. 7 листопада 1941 р. (вночі) по завданню командування партизаном Невальоним Г.П. було організовано вивішування червоного прапора на каланчі в м. Лебедині. Подібні червоні прапори були вивішені в селах Ситники, М.-Вистороп, В.-Вистороп, Гарбузівка й в інших селах.

9 листопада 1941 р. на зборах всіх бійців загону було визначено кожному обов’язки та обрано керівний склад загону. Командиром загону було обрано Карпова Кіндрата Григоровича, заступником командира загону Романова Павла Семеновича, комісаром загону Камая Михайло Омеляновича, начальником матеріально-технічного постачання Кравченка Григорія Прокоповича, пропагандистом загону Устименка Андрія Васильовича, він же політінформатор, складав листівок і відозв до населення і організатор та керівник художньої самодіяльності загону, мінер і радист загону Юр’єв Петро Іванович, кулеметник Пивоваров Петро Полікарпович. Голосування було відкритим.

На другий день після зборів Кравченко Г.П. з групою бійців відправився в навколишні села для заготівлі продуктів харчування для загону і завдяки його вмілий організаторській роботі загін нормально харчувався і був створений деякий запас продуктів. Організовано було регулярне випікання хліба. Придбали у населення дещо з одягу і взуття, організовано було прання білизни та миття бійців в примітивній лазні. Юр’єв П.І. виконував обов’язки перукаря, хоча він зроду і не був ним. Голилися кожний сам. Взагалі в цей час бійці загону жили непогано.

21 листопада 1941 р. на партійних зборах загону було обрано секретарем парторганізації загону Антонова Олександра Івановича.

22 листопада 1941 р. командування загону направило бійців Невальоного  Г.П. і Тепляка С.С. в Лебедин до командира партизанського загону № 2 Безкоровайного Трифона Павловича з пропозицією вступити йому в загін Карпова К. у зв’язку з тим, що Безкоровайному Т.П. небезпечно легально проживати в м. Лебедині. Безкоровайний Т.П. на це відповів їм, що він проти фашистських німців не воює, нічого поганого для них не зробив, а тому і німці нічого поганого не зроблять для нього; в загін Карпова К.І. він не піде, а буде проживати дома. Невальоний Г.П. і Теплюк С. повернулися в загін і передали все, що їм казав Безкоровайний Т.П.  Як вже повідомлялося, 2 грудня 1941 р. Безкоровайного Т.П. німці розстріляли, як заручника.

7 грудня 1941 р. син мешканця х. Клюшники Гарбузівської сільради Клюшника Гаврила Євдокимовича – Клюшник Володимир Гаврилович 1926 р. народження, який в цьому році закінчив М.-Висторопську семирічну школу і мріяв вступити навчатись у М.-Висторопському сільськогосподарському технікумі, прийшов до батька і повідомив, що писар старости села послав його попередити партизанському загону про те, що завтра, цебто 8 грудня зранку, німці будуть їхати в с. Стеблянки забирати у селян хліб  і скотину для харчування німецької армії. Писар старости села був радянською людиною, випадково почув про те, що збираються зробити екскурсію в село Стеблянки фашисти і вирішив повідомити про це партизан через надійну людину – Володю Клюшника, який вміє берегти таємницю. Партизани порадившись вирішили засісти на шляху між М.-Висторопом і Стеблянками і дати бій німецькому загону. Ранком поснідавши вони пройшли кілометрів два із загоном від землянки і обрали місце засідки на канаві лісу проти невеликої долинки. Від місця засідки до шляху було метрів 60–65. В цьому місці ліс оточувала канава, густо заросла бур’яном, який гарно маскував людей. Партизани спокійно визначили місце кожного під час майбутнього бою. Одного партизана послали на високу сосну спостерігати за рухом на шляху, а самі обговорювали деталі нападу. О 10-й годині 30 хвилин розвідник з сосни повідомляє, що щось їде по шляху з М.-Висторопа, а через декілька хвилин він знову каже, що і підводи їдуть і пішки люди ідуть і коли вже ця процесія була півкілометра від місця засідки він зліз з сосни і партизани зайняли кожен своє місце, кинули палити цигарки і приготувались до бою. Коли вже група наблизилась приблизно на 150 метрів добре можна було розібрати, що по шляху рухається одна підвода, а навколо неї йшли 10–12 чоловік – декілька німців, які живо розмовляли і поліцаї. На підводі сидів лише один поліцай. Партизани так замаскувались по канаві, що з боку шляху їх не було видно. Німці не чекали нападу бо йшли спокійно, щось розмовляли і розмахували дуже руками. Зброя їх не була приготована до бою і висіла за плечима. Коли німці були на найменшій відстані від партизан Карпов К.Г. подав команду – вогонь, пролунав залп пострілів з гвинтівок і тріскотня кулемета. Всі ті, що були на шляху незграбно попадали на землю, лежав вбитим і кінь. Лише два чи три чоловіка пригинаючись побігли вбік долиною в ярок і доки партизани схаменулись і намірились стріляти по тих, що бігли, вони зникли з полю зору. Через декілька хвилин перелізли через канаву і пішли подивившись на наслідки своєї стрілянини. 4 німецьких солдата і 3 поліцая були вбити, а комендант с. М.-Висторопа нагороджений орденом «Залізного Хреста», майор був важно поранений. Лежачи на землі він щось казав, але що саме ніхто не розібрав. З його погляду і руху руками здогадувались, що він просив не добивати його, що в нього є двоє дітей (показував дві пальці). Романов П.С. сказав німцеві, що ми не просили його наводити у нас порядок. Йому землі було треба, мало йому дома. Ну, що ж ми можемо землі йому дати. При цих словах він витяг с кобури наган і вистрелив у голову офіцера. Після цього забрали у вбитих зброю, патрони, документи, особисті речі, фото, у офіцера нагороди в тому числі і орден «Залізного Хреста» і пішли геть до своєї землянки. Тут загін обговорив становище, яке склалося в наслідок сутички з окупантами і вирішив негайно ж перебазуватись в інше місце. Надвечір попрощавшись з жителями х. Клюшники, партизани вирушили в напрямок с. М.-Бобрик.

1981

9 грудня 1941 р. об 10 годині ранку великий загін німців (понад 100 чоловік) автомашинами прибув на х. Клюшники. Більшість населення, побачивши німців, покидали все зникли в густому лісі, в тому числі і Клюшник Гаврило Євдокимович. Німці оточивши хутір щільним кільцем і почали повальний обшук в усіх дворах. В другому дворі, під стіжком сіна, знайшли 27 мін. Заарештували й господарку будинку Клюшник Оксану Никифорівну (дружину Клюшника Гаврила Євдокимовича), її сина 15-річного Володю Клюшника, її брата  –  Васильченка Григорія Никифоровича і її родичку – Клюшник Ганну Яківну. Через дві години (приблизно) заарештованих відвели метрів за 100 від хутора і розстріляли, а хутір підпалили. Коли всі будівлі згоріли дощенту німці сіли на автомашини і поїхали в напрямку с М.-Вистороп.

На другий день після розстрілу Клюшник Льоня, якому тоді було всього 12 років, лісами пробрався на пожарище і знайшов місце розстрілу, де лежали побиті. Бідний хлопець лив гірки сльози за матір’ю, братом Володею, тіткою і рідним дядьком. Крім сліз, він помітив, а можливо йому тільки привиділось, що нібито дядько поворушив пальцями. Він став пильніше приглядатись до дядька і побачив, що груди у дядька то піднімаються то опускаються – значить він дихає. Він був живий, хоча і дуже поранений. Льоня став на коліна і схилився над пораненим. Дядько поворушив губами намагаючись щось сказати, але в нього не вистачило сил промовити, тільки поплямкав. Льоні здалося, що дядько хотів сказати, щоб він його спас. Льоня швидко метнувся лісами до найближчого хутора, дістав там санчата, приїхав на Клюшники, насилу стіг дядька на ґринджоли і, напружуючись, повіз його до родичів в М.-Вистороп, де і сам гадав перебути лиху годину. Тільки в’їхав Льоня у село, як зустрів німців, які примусили везти дядька за ними, і так вони доїхали до могили, де було вже більше десятка розстріляних чоловіків і жінок навколишніх сіл. В цю могилу і вкинули ще живого дядька поліцаї і швидко закидали яму землею.

Після того, як німецькі окупанти вдовольнившись розстрілом декількох десятків безвинних людей з навколишніх сіл, Клюшник Гаврило Євдокимович забрав трупи дружини і сина, привіз їх в с. Ситники, де і поховав їх на кладовищі в одній могилі, а навпроти могили метрів 50–55 збудував собі хату, де живе і зараз (1969 р.).

Зараз (1969 р.) хутора Клюшники не існує. Там де був хутір вся місцевість густо заросла чагарником і тільки невеликі бугорки землі з шматками цегли свідчать про те, що тут колись були хати. Люди, що залишились після цієї розправи переселились в інші навколишні села, головним чином в с. Ситники.

9 травня 1962 р. в с. Ситники Гарбузівської сільради відбувся траурний мітинг з приводу відкриття пам’ятника на могилі юного патріота Володі Клюшника, розстріляного фашистами 9 грудня 1941 р. Пам’ятник збудовано за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму та колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради. На мітинг прибуло багато людей з навколишніх сіл м. Лебедина, партизани, учасники руху опору під час Вітчизняної війни, учні шкіл, студенти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму ім. Рибалка, колгоспів «Рад. село» Гарбузівської сільради і М.-Висторопської сільради. Траурний мітинг відкрив голова Гарбузівської сільради Качура Г.С. З промовами на мітингу виступили: голова правління колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради Бурлюк О.О., підполковник запасу Дудченко К.М., комсомолка Тучанської восьмирічної школи Людмила Стеблянка, піонер Лебединського дитячого будинку № 1 Надія Заруба, колишній вчитель Володі Клюшника – Повстань Олександр Митрофанович, партизани загону Карпова К.Г. – Кравченко Григорій Прокопович і Юр’єв Петро Іванович. Після закінчення мітингу оркестр військової частини виконав траурний марш, а взвод солдатів дав трикратний салют. До підніжжя пам’ятника було покладено численні вінки і букети квітів від організацій і шкіл району.

17 травня 1964 р. (неділя) відбулося відкриття монументу на місці розстрілу Володі Клюшника та інших громадян бувшого хутора Клюшники. На мітинг прибули партизани загону Карпова К.Г. – Кравченко Г.П., Юр’єв П.І., Невальоний Г.П., представнику Сумського облвійськкомату, Лебединського райвійськкомату, генерал-майор у відставці Давидов, керівники колгоспів, організацій і шкіл, колгоспники навколишніх сіл, учні шкіл, студенти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, учасники руху опору під час Великої Вітчизняної війни. Всього було близько двох тисяч чоловік. На мітингу виступало з промовами 12 чоловік. Після закінчення мітингу до підніжжя пам’ятника було покладено численні вінки і букети квітів від організацій і шкіл району. Пам’ятник збудовано за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму. Після закінчення мітингу більшість учасників відвідали могилу В. Клюшника в с. Ситники.

28 червня (неділя) 1970 р. на місці першого бою партизанів загону Карпова К.Г. з гітлерівцями на шляху між селами Стеблянки і М.-Вистороп відкрито пам’ятник з ініціативи мешканців с. Гарбузівки та колгоспників артілі «Радянське Село». На мітинг з нагоди відкриття пам’ятника прибули сотні мешканців навколишніх сіл Гарбузівської та М.-Висторопської сільрад – матері і дружини загиблих і живих героїв, їх внуки і правнуки, колишні партизани, ветерани Вітчизняної війни, пенсіонери. Серед них учасники того пам’ятного бою Невальоний Іван Пархомович і Юр’єв Петро Іванович. Промову на мітингу виголосив інструктор райкому партії Тихенький І.С., зі спогадами виступили Невальоний І.П., Юр’єв П.І., Герой Радянського Союзу Калениченко Г.М., підполковник запасу Дудченко К.М. Від піонерів і комсомольців відповідь-клятву проголосили комсомолки Папуця Тамара та Різник Ніна. На пам’ятнику є такий напис: «Ніхто не забутий і ніщо не забуто. Нащадки, пам’ятайте! Тут 9 грудня 1941 р. Лебединський партизанський загін К.Г. Карпова дав перший бій і розгромив фашистську банду. Слава партизан безсмертна! Радянський народ вічно пам’ятатиме їх подвиги. Від вдячних лебединців».

Всі місця, зв’язані з життям і першими діями партизан загону Карпова К.Г., відзначені пам’ятниками і монументами, зроблені за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти місцевих колгоспів «Радянське село» та Маловисторопського сільськогосподарського технікуму ім. Рибалка. Ці місця стали тепер священними і пам’ятними для людей Лебединського району. Щороку на цих місцях бувають десятки екскурсій і походів. В дні радянських свят до підніжжя пам’ятників покладаються вінки. За станом пам’ятників і порядком біля них слідкують піонери навколишніх шкіл.

На цьому можна було-б поставити крапку, але декому з тих, кому доведеться читати ці рядки бажано було-б більше дізнатися про Володю Клюшника і тих хто загинув поруч з ним. Отже не завадить прочитати декілька рядків про них.

Володя Клюшник (Володимир Гаврилович) 21 грудня 1926 р. народження. Народився і жив в х. Клюшники Гарбузівської сільради в родині колгоспника колгоспу «Радянське село». В 1941 р. закінчив М.-Висторопську восьмирічну школу і подав заяву про вступ до М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, але у зв’язку з війною навчатись в технікумі не вдалося. Коли партизани стали жити в землянці біля х. Клюшники Володя більшість часу проводив серед них. Вони навчили його знешкоджувати міни, які були покладені нашими відступаючими частинами на шляхах. Ці міни потім використовували партизани, а частину мін Володя складав дома про запас під сніжком сіна. Оці міни і знайшли німці під час обшуку. За це його й розстріляли. Останки Володі Клюшника поховані на кладовищі в с. Ситники. В 1963 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову № 914 від 2 серпня 1963 р. «Про присвоєння Мало-Висторопській восьмирічній школі Сумської області імені Володі Клюшника». В постанові говориться: «Враховуючи клопотання виконкому Сумської області, сільської ради депутатів трудящих, партійного комітету КП України Лебединського виробничого колгоспного управління та виконкому районної Ради депутатів трудящих про присвоєння Мало-Висторопській восьмирічний школі імені Володі Клюшника, колишнього учня цієї школи, який подавав активну допомогу партизанам під час Великої Вітчизняної війни і був розстріляний німецько-фашистськими загарбниками, Рада Міністрів УРСР постановляє: Присвоїти Мало-Висторопській восьмирічній школі Лебединського району Сумської області ім’я Володі Клюшника і надалі іменувати цю школу – Мало-Висторопська восьмирічна школа імені Володі Клюшника».

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 грудня 1966 р. медаллю «За бойові заслуги» нагороджено Клюшника Володимира Гавриловича (посмертно).

Клюшник Гаврило Євдокимович (батько Володі Клюшника) до війни працював в колгоспі «Радянське село» Гарбузівської сільради. Після бою партизан з німецьким загоном 8 грудня 1941 р. Клюшник Г.Б. пішов вивести партизан з гарбузівських лісів, як провідник і коли він повернувся додому то знайшов сім’ю розстріляною, а замість хати одне попелище. Поховавши дружину (Оксану Никифорівну) і сина (Володю), він пішов в армію і воював до кінця війни. Після війни збудував собі хату в с. Ситники (напроти кладовища) де і проживає. Працює бригадиром садово-городньої бригади колгоспу «Радянське село». Член КПРС.

Клюшник Олексій Гаврилович 1929 р. народження (син Клюшника Гаврила Євдокимовича). Після війни закінчив Мало-Висторопську 8-річну школу. Служить в Радянській Армії на Далекому Сході. Майор (1969 р.). Це він Льоня Клюшник намагався врятувати рідного дідька (брата матері) Васильченка Григорія Никифоровича, але не зміг.

Клюшник Оксана Никифорівна 1907 р. народження, б/п, (мати Володі і Льоні Клюшників), колгоспниця колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради. Розстріляна німецькими окупантами 9 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами і за те, що в їх дворі під стіжком сіна знайшли захованими 27 мін. Похована в одній могилі з сином Володею Клюшником на кладовищі с. Ситники Гарбузівської сільради.

Клюшник Ганна Яківна (тітка Володі Клюшника). Колгоспниця колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради. Розстріляна німецькими окупантами 9 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами.

Васильченко Григорій Никифорович (брат матері Володі Клюшника), 1921 р. народження, б/п, по професії швець, мав фізичну ваду – був кривий на праву ногу, яка до того ще й не згиналася, через що і не мобілізований до лав армії. Розстріляний 9 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами. Це його 12-річний Льоня Клюшник хотів спасти тяжкопораненого і віз сховати його в М.-Висторопі, але фашисти захопили дядька і вкинули ще живого в могилу. Останки його поховані в братській могилі М.-Висторопа.

***

Для зв’язків з іншими партизанськими загонами Лебединського і сусідніх районів були відряджені окремі бійці загону. Більшість з них по тим чи іншим причинам не повернулися до загону, а декілька чоловік прийшли назад, в тих місцях куди вони направлялись ніяких загонів ними не знайдено. Як з’ясувалось вже після війни партизанські загони в навколишніх районах не збиралися, а в Лебединському районі з чотирьох лише один.

1977

Партизанський загін після трьохденного переходу прибув на нове місце розташування в район с. Кам’яне, точніше на його околицю, недалеко від х. Квочки. В цьому районі загін неодноразово влаштував засідки на шляху Лебедин-Гадяч, знищував засоби зв’язку, розповсюджував серед населення листівки, зведення Радінформбюро, які приймав своїм радіоприймачем.

15 грудня 1941 р. Лебединський каральний загін жандармерії і поліції при в’їзді в с. Кам’яне був зустрінутий партизанським загоном біля х. Квочки Кам’янської сільради де і відбувався нерівний бій. В цьому бою був поранений начальник жандармерії, а його заступник Давиденко був вбитий. А всього було вбито 15 німців і поліцаїв. З нашого боку втрат не було.

На другий день, цебто 16 грудня 1941 р., загін попрямував лісовими стежками до своєї землянки, що знаходилась між Михайлівським шляхом і Бережками. В цьому місці була досить гарна і простора землянка. Харчувалися тим, що доставали у селян навколишніх сіл. Особливо велику допомогу в цьому відношенні подавали подружжя Звягольських – Кирило Юхимович і Устинія Іванівна з с. Бережки. Кирило Юхимович маючи поганеньку коняку їздив по хуторах збирав по дворах продукти і відвозив партизанам. Це був основний і головний постачальник продовольства. Устинія Іванівна пекла хліб і готувала страви, які відвозив Кирило Юхимович. У них була і основна база партизан де переховувалася зброя, спорядження, радіоприймач і тому подібне. Щастя їх і партизанів, що не було провокатора, а то не минула б їх обох шибениця. 20 квітня (четвер) 1970 р. Кирило Юхимович Звягольський на 79 році життя вмер від крововиливу в мозок, похований на кладовищі с. Бережки, а Устинія Іванівна жива  і досі (1970 р.). Обоє вони нагороджені були медаллю «За бойові заслуги» і одержували персональні пенсії за велику допомогу партизанському загону під час Великої Вітчизняної війни.

Гарну допомогу харчами подавав і лісник Зеленський Дмитро Никифорович, який жив у хаті лісника (кордон) за Михайлівським шляхом в урочищі Гути. Він мав тісний зв’язок з партизанами, часто бував у них в землянці, передавав всі відомості, які йому довелося почути в Лебедині.

В партизанському загоні рядовим бійцем був Вербицький Павло Олександрович, а його рідна сестра Граціанова Євгенія Олександрівна до війни працювала зав. їдальнею військового містечка, а під час війни проживала в м. Лебедині зі своїм 15-річним сином Леонідом (Граціановим Леонідом Олексійовичем). Разом з нею в їдальні працювала технічною робітницею мешканка м. Лебедина (вул. Свердлова № 48), яка і під час війни гарно відносилась до Граціанової  Є.О., бувала у неї дома і знала, що брат її Вербицький П.О. був у партизанах. Граціанова Є.О. не крилася від Показанець Агрипини Семенівни, довіряла їй і одного разу навіть вдвох пішли до партизан в їх землянку. Через деякий час Показанець пішла сама і принесла партизанам гостинець-тютюн-махор, за що вони були їй дуже вдячні.

1979

Граціанова Є.О. приготувала досить велику кількість продуктів, але ніяк не змогла організувати доставку їх партизанам. Порадившись з Показанець А.С. вони вирішили піти вдвох до партизанів і там гуртом порадитися як доставити продукти. 3 березня 1942 р. вони пішли в землянку, сказали чого прийшли і там гуртом вирішили перевезти їх підводою. Це може зробити лісник Зеленський Дмитро Никифорович. Йдучи вже додому, вони зайшли до нього, – який на їх щастя був дома. Дружина Зеленського Д.Н. на той час пішла по якийсь справі до міста. Вони розказали чого прийшли і по якій справі. Зеленський Д.Н. згодився перевезти продукти від Гра ціанової Є.О. до партизанів, але сказав, що почуває він себе погано, і що завтра запряже коня і все це зробить його син Зеленський Василь Дмитрович, який пообіцяв зробить це діло. Задоволені успіхом вони попрямували додому, бо вже почало смеркатися.

На другий день ранком, цебто 4 березня 1942 р. були заарештовані: Граціанова Є.О., Показанець А.С., Зеленський Д.Н. і Зеленський В.Д. 4 і 5 березня 1942 р. їх допитували, а ранком 6 березня 1942 р вони були розстріляні, а трупи закопані в канаві біля бойні: Граціанова Є.О. за сприяння постачання продуктів партизанам, Зеленський Д.Н. за те, що не повідомив німецьке командування про місцезнаходження партизанської землянки і за сприяння організації доставки партизанам продуктів, Зеленський В.Д. (17 років) за згоду привезти партизанам продукти. В Лебединській газеті «Лебединській вісник» за березень місяць 1942 р. на другій сторінці оголошено такий вирок: «Вирок. Я прирікаю за сприяння партизанам постачання продуктами Євгенію Граціанову з Лебедина до розстрілу. Приречена до розстрілу за постачання партизанів продуктами Агрипина Показанцева замість розстрілу підлягає штрафу 6 місяців примусових робіт. Комендант капітан Вольбер». Показанець Агрипина Семенівна, одержавши продовольчу картку пішла відбувати примусову роботу в 7-му дільницю поліції де начальником був її двоюрідний брат Стеблинка Федір (з Довгалівки). В поліцейській дільниці Показанець А.С. працювала прибиральницею. В 1965 р. вона була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», а в 1966 р. їй видано партизанське посвідчення. Тепер її груди прикрашають вже три медалі. В Лебединському краєзнавчому музеї експонується її портрет люб’язно подарований підполковником запасу Дудченком К.М.

З приводу патріотичного вчинку Граціанової Є.О. та Показанець А.С. в газеті «Соціалістичне життя» № 30 від 7 березня 1961 р. на другій сторінці був допис підполковника запасу Дудченка К.М. «Вірні патріотки Батьківщини», в якому сказано: «… З перших днів війни стала активним помічником партизанів Євгенія Граціанова. Вона доставляла їм зведення Радянського Інформбюро, проводила агітаційну роботу серед населення. Але якийсь запроданець видав гестапівцям вірну дочку народу. Страшні катування зазнала Граціанова, але товаришів своїх не видала. Перед розстрілом до неї в камеру вкинули її подругу Агрипину Показанець (нині пенсіонерка). Євгенія Граціанова була в напівсвідомому стані. Опритомнівши, вона взнала свою подругу, з якою десятки раз ходила в ліс до партизанів. Граціанова сказала Агрипині Показанець: – Ні слова про партизанів, не бійся, будь сміливою, я й тебе відстояла. Прощай, рідна подруга. – В цей час в камери вривається кат і влаштовує очну ставку і допит над Агрипиною і Євгенією. Та перед ним жінки зробились чужими одна одній. Гри ціанову стратили, а Агрипину ще довго катували. Але для страти підстав кати ре мали. Німецький комендант був вимушений наказ про розстріл Агрипини Показанець замінити іншим покаранням…»

Щоб закінчити з цим періодом життя партизанів не зайвим буде ближче познайомитись з дійовими особами:

Граціанова Євгенія Олександрівна, 1896 р. народження, член КПРС, уродженка м. Москви, в Лебедині проживала з 1921 р., чоловік її Граціанов Олексій Іванович, член КПРС працював народним суддею I-ї дільниці, а потім прокурором Лебединського району, помер в 1924 р. від туберкульозу легенів. Граціанова Є.О. після смерті чоловіка весь час працювала, перед війною завідувала їдальнею у військовому містечку. Вона виховала двох синів: старший Георгій воював під час Вітчизняної війні, залишився живим, зараз живе і працює в м. Москві, а менший син ?-річний хлопець по невідомим мотивам через декілька днів був розстріляний. Мабуть він дещо знав, або був свідком розмов або бачив осіб, які відвідували його матір і в майбутньому міг розповісти кому не слід. Портрет Граціанової Є.О. експонується в Лебединському краєзнавчому музеї. Похована в братській могилі.

Зеленський Дмитро Никифорович, 1899 р. народження, б/п працював лісником Лебединського лісництва, проживав в урочищі Гути (по Михайлівський шляху). Про нього ніде не згадується крім цих рядків. Невідомо де знаходяться його останки.

Зеленський Василь Дмитрович, 1924 р. народження, б/п, ніде не працював і проживав на утримання батька. Про його теж, як і про батька ніде не згадується і невідомо де перебувають його останки.

Показанець Агрипина Семенівна, 1903 р. народження, б/п. До війни працювала технічною робітницею в їдальні, після війни ніде не працює і проживає на пенсії у власному будинку № 48 по вул. Свердлова. Портрет Показанець А.С. експонується в музеї.

Ще раніше партизани стали помічати, що Славуцький Веніамін балакає іноді зовсім не розсудливо і з кожним днем все гірше і гірше став мислити. В ніч на 24 березня 1942 р. випав невеликий рівний сніг і було тихо і тепло. Славуцький В., не порадившись з партизанами, пішов на х. Губчин, взяв корову у одного громадянина і не плутаючи слідів привів її прямо до землянки, що була в лісі між Михайлівським шляхом і с. Бережки. Партизани висловили Славуцькому В. з його приводу обурення, але він став плести якусь нісенітницю, навіть не виправдовуючись, що зробив такий безглуздий вчинок.

По свіжій пороші сліди корови були чітко видні і могли дати можливість поліції виявити місцезнаходження землянки і зробити напад на партизан. У загоні було дуже погано з харчами, вже декілька днів партизани жили впроголодь, а тому вирішили корову забити, частину м’яса зварити, а решту брати з собою і перейти в інший ліс. Ще вдосвіта корову вбили і тільки почали варити, як одержали повідомлення, що німці і поліція ранком будуть їхати грабувати Михайлівку, забирати у людей хліб і худобу. Частина партизан залишилась варити м’ясо в цеберках і складати свої речі для переходу в інше місця, а 18 чоловік вийшли на Михайлівський шлях в урочище Гути.

1976

О 9-ій годині ранку показались автомашини, які їхали з Лебедина в напрямку на Михайлівку. Видно було, що в машинах, яких було шість, сиділи німецькі солдати. Коли вони порівнялись з засідкою, партизани зразу дали залп і застрочив кулемет. Машини раптом безладно зупинились і з них стали зіскакувати солдати і бігти в ліс, що знаходився ліворуч шляху. Партизани стріляли вдало і багато солдат падало після їх пострілів. Коли німці зникли в лісі – партизани перебігли шлях і почали заглиблюватись у ліс переслідуючи німців, які в паніці, по одинці бігали по лісу, як зайці. І тут падали німці від пострілів партизан. Цей бій був майже, цілий день і вже надвечір партизани перейшли шлях і повернулися на свій бік лісу.

Тут вони трохи відпочили і хотіли вже йти до своєї землянки, як Романов Павло Семенович (заступник командира партизанського загону) сказав, що піде на той бік лісу за трофеями. Хвилин через 20 він повертається і перейшов вже більшу половину шляху, як з того боку пролунав постріл і Романов П.С. впав, але миттю схопився і поліз до лісу, де були його товариші. Всі кинулись до нього, а він лежить дуже блідний, важко дихає і ледве-ледве балакає. Виявляється, що куля пройшла навиліт через живіт звідки кров тече струмком. У партизан немає ніяких медикаментів, не знайшлося навіть бинта. Спасти Романова П.С. в цих умовах не було можливості. Відчуваючи свою безпорадність Романов П.С. сказав: «Прощавайте, друзі, відомстіть фашистам за мене!» вийняв наган і, на очах у товаришів застрелився. Труп його поклали в канаву, що над шляхом, присипали снігом і швидко пішли в напрямку своєї землянки. Це була перша жертва з нашого боку, не рахуючи Славуцького В., який після того, як привів корову зник в лісі, блукаючи декілька днів вийшов на луч біля Кургана де зустрів поліцаїв, які його вбили, забравши гвинтівку. Коли його вбито невідомо, а труп знайдено 28 березня 1942 р. Останки Славуцького В.А. заховані в братській могилі партизанів в Троїцькому саду (Михайлівська вулиця).

В цій сутичці було вбито 27 німців. Біля землянки довго не затримувались, взяли те, що можна було взяти і хутко пішли лісами в напрямок с. Межиріч. Йшли всю ніч, а вдень вирішили перепочити в лісі, з тим щоб вночі піти далі в Ситниківські ліси.

Днювали партизани в Межиріцькому лісі, в урочищі «Собачі хатки». Другий день нічого не їли, ніде було прилягти відпочити. Сніг танув, кругом були калюжі холодної води. У багатьох на ногах були валянки. Становище партизанів було жахливе.

25 березня 1942 р. післяобідня пора. Почувся гуркіт машин і на лузі з’явилось декілька вантажних автомобілів. З машин позлазили німці і поліцаї. Деякий час постояли покурили і пішли стрілецьким цепом на ліс. Пішли поліцаї, а німці залишились побіля машин спостерігати за ходом подій. Невдовзі партизани і поліцаї зіткнулись і почався бій. Партизани мали зручну позицію, лежали по глибокій канаві, а поліцаї пересувалися шеренгою, ховаючись за стовбурами дерев. Почало вже сутеніти, коли затих бій. В цьому бою було вбито 10 поліцаїв, з них один бургомістр с. Межиріча і два начальника поліцейських дільниць. О 17-й годині партизан Теплюк Степан Самсонович зблід і нахилив голову на бруствер канави, а через хвилину посунувся в канаву. Виявляється, куля попала йому прямо в серце. Раптова смерть. Його теж прикидали снігом в канаві і почали відходити в глибину лісу. Поліцаї забравши побитих і поранених теж почали відходити до своїх машин.

1978

Всю ніч не йшли, а топали голодні і мокрі партизани. Особливо заслабів командир загону Карпов К.Г. Спочатку його взяв під руку один з партизанів, а через двісті-триста метрів шляху одного проводиря було недостатньо. Підключився і другий, але незабаром і двоє не змогли з ним впоратися. Сили зовсім покинули Карпова К.Г., він не міг сам стояти без підтримки і падав додолу, як сніп. Порадившись партизани вирішили залишити Карпова К.Г. в скирті сіна, що на лузі під Бишкінем. Він там відпочине, обігріється, а вночі забрати його в землянку. Так і зробили, а самі пішли і дійшли до Ревок, коли почало вже світати. На околиці села була досить велика покинута комора, де вони вирішили переднювати, а вночі знов відправитись лісами до першої їхньої землянки. День вони благополучно, без усяких пригод пересиділи в коморі, правда голодні, холодні й вкрай стомлені. Невальоному Г.П. і Юр’єву П.І. доручили дістати харчів для Карпова К.Г. і як стемніє відправитись до скирти забрати його і потихеньку йти до землянки, а тим часом загін натопить пічку, буде тепло, дістануть харчів, погодують командира відпочинуть, а потім обміркують, що робити далі. Так і зробили, двоє пішло ліворуч, а останні попрямували на простець до землянки.

Невальоний І.П. і Юр’єв П.І. дістали в Ревках у знайомих хліба, сала, молока і навіть тютюну. Через декілька годин вони вже були біля скирти сіна. Карпов К.Г. зустрів їх досить бадьорим і жвавим. В усякому разі не таким, яким вони його залишили. Він добре відпочив, відіспався і вже давно виглядав на шлях вичікуючи на своїх проводирів. Його добре нагодували, потім покурили біля скирти і рушили в напрямок на Ревки. Ніч була місячна і видно було так, що хоч голки збирай. Спочатку вони гадали йти навпростець лугом, минаючи Ревки, а потім коли на першій сотні кроків вони провалились в невелику калюжу води, яка була вкрита тонкою кригою – вирішили йти через Ревки. По шляху та й в самих Ревках таких низин залитих водою не було.

В селі вже всі полягали спати, в хатах не світилось, бо вже було годин дванадцять ночі, а може й більше. Кінчали вже проходити с. Ревки коли праворуч від ферми почувся оклик: «Стій, хто йде!» і зразу пролунало декілька гвинтівочних пострілів. Ці голоси і постріли були з того місця, яке не освітлювалося місяцем, а партизани йшли посеред вулиці, під ночами хрустіла тоненька крига та вони не дуже і береглися бо не гадали, що можуть у таку глуху ніч зустріти людей та ще й в кінці села під самим лісом. Вони напоролись на засаду поліцаїв, або на патруль, який зачувши шерех людей на вулиці, притаївся в тіні ферми. Партизани у відповідь вистрелили навмання в напрямок ферми, звідти теж пролунали постріли. Все це виникло раптом, несподівано і важко сказати скільки секунд тривало, але ось падає набік Карпов К.Г., а Невальоний І.П. навзнак. Юр’єв П.І. кидається ліворуч до дворів городами побіч в напрямок лісу. Він гадав, що Карпов К.Г. і Невальоний І.П. вбиті і тільки він випадково залишився живим. Вся ця місцевість була йому добре знайома (родом він з М.-Висторопа). Він манівцями, ярами та лісами через хутор пішов на схід, в напрямку фронту і більше вже в партизанському загоні не був. Але Карпов К.Г. і Невальоний Г.П. не були вбиті. Карпова К.Г. було поранено в ногу, куля не пошкодила кісти і він поліз до хат слідом за П.І. Юр’євим. Добравшись до першої хати він залишився тут. В хаті жив тільки один хлопець років п’ятнадцяти і до того, ще божевільний. Карпов К.Г. наказав хлопцеві йти з хати геть, а сам міцно запер двері, перев’язав рану, бо кров цабеніла цівкою і став поглядати у вікна. Коли поліцаї стали наближатися до хати він почав відстрілюватись. Почалася облога.

Невальоного Г.П. було поранено в живіт навиліт, але не зачепило кишок. Після пострілу він не втратив свідомості, але очманів і замість того, щоб лізти ліворуч, він поліз праворуч до лісу. Там він перев’язав собі рану, зупинив кров і добрався лісами до хуторів де підлікувався і одужавши манівцями попрямував до фронту, який вдало перейшов і був вже до кінця війни на радянському боці.

1975

Поліцаї вважали, що всі партизани, які йшли вулицею, зачинилися в хаті й відстрілюються. Вони не второпали, що один з них пішов ліворуч, а другий праворуч. Стан облоги тривав дуже довго. Карпов К.Г. не підпускав запалити хати, а повибивавши всі вікна зрідка стріляв по поліцаях. Приблизно в обід Карпов К.Г. перестав стріляти, поліцаї стали сміліше підходити до хати і нарешті обережно подивилися у розбите війно і побачили, що один Карпов К.Г. лежить вбитий посеред хати, а решти партизанів немає. Карпов К.Г. відстрілювався до останнього патрона і бачачи що спасіння йому немає останній набій пустив собі в скроню. Надвечір труп Карпова К.Г. і Теплюка С.С. привезли в Лебедин в двір райвиконкому і поклали під навісом. Багато людей ходило на них дивитись. Кажуть, що обоє були дуже худі, заросли бородами, важко було їх навіть впізнати. Ранком вивезли їх на підводі до бойні і там в канаві закопали.

За ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. в с. Ревки Бишкінської сільради збудовано монумент на місці загибелі командира партизанського загону Карпова К.Г., який 8 грудня 1968 р. було урочисто відкрито. На мітингу були присутні партизани, представники партійних і радянських організацій, колгоспники навколишніх сіл і учні учбових закладів. На чавунній плиті написано, що крім Карпова К.Г. тут загинули: Теплюк С.С., Бурлюк А.О., Дудченко Я.Т., Ковалівни Д.І., Ковалівни П.Л., Костюк Й.Н., Лисак М.Г., Павленко М.І., Ткаченко І.І. Монумент збудовано на тому місці де загинув один Карпов К.Г., але на чавунній дошці зазначено, що тут загинуло 10 чоловік. Теплюк С.С. про якого згадується на чавунній дошці загинув в бою 25 березня 1942 р. під с. Межиріч, Бурлюк Андрій Олексійович самовільно залишив партизанський загін на початку грудня 1941 р. і весь час проживав дома в с. Рябушках, а в червні 1942 р. (тоді коли вже не існувало партизанського загону) по доносу німці знайшли його на горищі власного будинку і тут же в дворі розстріляли; Дудченко Яків Тихонович 1895 р. народження, уродженець і мешканець с. В.-Вистороп розстріляний німцями в своєму селі влітку 1942 р.; Ковалівнич Дмитро Іванович 1894 р. народження в кінці 1942 р. був забитий в с. Ревки біля своєї хати по невідомим причинам громадянином с. Ревки Василем Коржом; Ковалівнич П.Л., Костюк Й.Н., Лисак М.Г., Павленко М.Г. і Ткаченко А.І. В списках осіб, які приймали яку-небудь участь в русі опору не зазначені. Невідомо, що це за люди, де і коли вони загинули і за що. Хати, з якої відстрілювався Карпов К.Г. вже немає, після війни її розібрано і перевезено в інше місце. Доля божевільного хлопця невідома ще з війни.

Після загибелі Карпова К.Г. командиром партизанського загону обрали Камая Михайла Омеляновича, а комісаром Білаша Якова Степановича.

В першій землянці, що була біля колишнього х. Ключники партизани добре відпочили, зміцніли, привели в належний стан свій одяг та взуття і зробили деякий запас харчів. Але довго тут затримуватися було не можна і вони вирішили перейти в землянку, що знаходилась в лісі між Боровенькою і Селищем. В перших числах квітня вони були вже на новому місці. Землянка була тут досить простора і непогано обладнана, а головне тепла. Будильчани постачали їм харчі, а лікар Крівцов Іван Панасович лікував партизанів і давав їм потрібні медикаменти. Обмірковуючи своє становище, партизани (їх залишилось всього 9 чоловік) вирішили, як тільки скінчиться весняна повідь і річки увійдуть у свої русла вирушити в брянські ліси, а там влитися в який-небудь партизанський загін. Переглянувши особистий склад, партизани прийшли до висновку, що два партизана по своєму стану здоров’я не спроможні подолати далекий і важкий перехід в брянські ліси і виконувати в подальшому обов’язки партизанів, а тому залишати їх далі в загоні немає ніякого сенсу. Мова йшла про Карпова І.О. і Устименка А.В. Карпов Іван Остапович хворів на ноги, на яких відкрились не заживаючі рани; лікар Кравцов І.П. обслідуючи його сказав що вилікувати його можна тільки в амбулаторії, а так він хворітиме дуже довго і витримати довгий перехід не зможе. Карпова І.О. партизани вирішили залишити доки що у загоні, а перед тим, як вирушати в брянські ліси відправить його в Боковеньку до сестри. З Устименком А.В. справа далеко складніша. Він короткозорий, а через це весь час ходив з окулярами, а без них він нічого не бачив. В бою під Гутами (на Михайлівському шляху) Устименко А.В. загубив окуляри і з цього часу участі в боях не приймав і караульної служби не ніс. До цього у нього відкрились рани на ногах ще більші ніж у Карпова І.О. і дуже погано працював шлунок. Висновок лікаря Кравцова І. такий, що Устименка А.В. треба негайно кудись відправити на тривале лікування сучасне становище його таке, що він не тільки не може сам себе обслужити, а навіть і вільно пересуватися. 30 березня 1942 р. Устименка А.В. відправили на підводі в с. Будинку, а звідти відвезли його на Полтавщину до батьків. Таким чином в загоні залишилось поки що 8 чоловік:

1) Каламай Михайло Омелянович – командир загону;
2) Білаш Яків Степанович – комісар загону;
3) Антонов Олександр Іванович – секретар парторганізації;
4) Пивоваров Петро Полікарпович – кулеметник;
5) Карпов Іван Остапович – рядовий боєць
6) Лапоніг Павло Іванович;
7) Вербицький Павло Олександрович;
8) Калицький Федір Іванович.

25 квітня 1942 р. загін перейшов у нову землянку біля с. Будилка, а точніше в лісі між х. Гарбарі і х. Барабашівкою. Ця землянка була не гірше попередньої теж простора і тепла. Цей період часу партизани ретельно готувалися до переходу в брянські ліси. Заготовляли продукти, ремонтували одяг і взуття, перевіряли і чистили зброю. Цей період був найкращий з усього життя партизан. Готували двічі на день гарячу їжу і голодними не були. Був у них деякий запас тютюну. В основному в цей час група займалася господарськими справами, а три чоловіка завжди були в дозорі, який виставлявся в трьох напрямках в 300–350 метрів від землянки. Особлива пильність була вдень, через те, що німці звичайно нападали на партизан головним чином зранку і дуже рідко в обідню пору. В післяобідній час, а особливо надвечір залишався в дозорі один чоловік, а вночі вся група відпочивала в землянці і дозору не виставляли.

Ранком 4 травня 1942 р. пройшов теплий весняний дощ і на землі чітко відбивались сліди кирзових чобіт. Це помітив лісник Будильського лісництва і повідомив поліції, яка зібравши загін в декілька десятків поліцаїв вирушили по слідам в ліс. Дійсно в цей день один з партизанів ходив в Будинку, звідки приніс борошна, гречаної крупи і сала. Йшов він по дорозі не оберігаючись і не гадаючи, що він залишає після себе чіткі сліди, які ведуть прямо до землянки.

Ввечері коли вже сонце сідало за обрій, партизани спокійно проводили решту дня. Пивоваров П.П. готував в землянці на вечерю куліш з гречаними крупами і салом. Антонов О.І. почиваючи себе не зовсім здоровим, приліг відпочити в землянці. Білаш Я.С. взяв сокиру і пішов подалі в ліс добувати на ніч сухих дров, щоб протопити в землянці. Калицький Ф.І. відправився в густу соснову посадку за відправленням природних потреб. Решта партизан: Лапоніг П.І., Камай М.О., Карпов І.О. і Вербицький П.О. розіслали біля землянки плащ-палатку, розібрали кулемет та гвинтівки і жваво розмовляючи заходилися чистити зброю.

Користуючись тим, що не було виставлено ніякої охорони загін поліцаїв тихенько підійшов метрів на 30-35 до партизанів, які за розмовою нічого не помітили і не почули. Пролунав залп і зразу всі четверо були забиті біля плащ-палатки. Пивоваров П.П., який в землянці готував вечерю, почувши стрілянину вибіг з землянки, але тутечки ж на порозі впав навзнак прошитий декількоми кулями. Поліцаї оточили землянку і захопили живцем хворого Антонова О.І. Гадаючи, що з партизанами вони все покінчили, поліцаї забрали Антонова О.І. та зброю і швидко поїхали на Лебедин через те, що вже смеркалось.

1959

Слід сказати, що німці спочатку не знали, що на території Лебединського району існує партизанський загін. Перший бій під М.-Висторопом виявив наявність партизанів, але скільки їх і де вони знаходяться німці не знали, а тому збільшили в місти гарнізон і посилили патрулювання. Коли партизани перейшли в землянку, що знаходилась поміж Михайлівським шляхом і Бережками – німці були детально ознайомлені не тільки з тим, що з себе уявляв загін, а навіть мали список партизанів з їх біографіями (видно, що такі відомості подала людина, яка добре знала партизанів в обличчя). Але після бою під Межирічем німці знову загубили загін, його склад і кількість. Не дивно, що після розгрому землянки в травні 1942 р. німці вважали, що з загоном все покінчено і наступив момент підбити підсумки з допомогою єдиної живої людини (Антонова О.І.). Ніхто з поліцаїв та і з жителів міста не знав в обличчя Антонова О.І. а тому німці гадали, що поліцаї захопили рядового партизана і під такою маркою його допитували. Але Антонов О.І. жодного слова не промовив і навіть не сказав свого прізвища. Надвечір німці довідались (мабуть виказав провокатор, який бачив його), що затриманий не рядовий партизан, а підпільний секретар обкому партії і стали його катувати. Нічого від нього не добившись кинули напівживого в підвал райвиконкому, а навкруги поставили посилену охорону. Ранком поліцаї зігнали сотні людей з навколишніх вулиць на майдан, що проти кінотеатру для показу страти секретаря обкому партії. Кат порядкував біля шибениці. Декілька німецьких офіцерів, покурюючи, жваво розмовляли поміж собою, держачи в руках фотоапарати. Поліцаї пішли за жертвою. Через декілька хвилин начальник поліції оголосив, що люди можуть розходитись через те, що секретар обкому сам вночі повісився в камері.

Калицький Ф.І. зачувши стрілянину перебув у посадці доки зовсім не стемніло, а тоді блукаючи лісами ранком натрапив під Маськами на поліцаїв, які його вбили. Білаш Я.С. вже як смеркалося тихенько підійшов до землянки і побачив вбитих п’ять його товаришів з якими він годину тому назад балакав. Для нього не зрозуміло було де ділись останні двоє – Антонов О.І. і Калицький Ф.І. Цілу ніч він крутився біля землянки, гадаючи, що може хто-небудь з них з’явиться, а перед світанком попрямував лісами на схід сонця, вдало перейшов лінію фронту і вже до кінця був на території радянського тилу.

Партизанський загін № 1 під командою Карпова К. припинив своє існування. Настала пора підбити підсумки пройденого шляху. Існував загін з 9 жовтня 1941 р. і до 5 травня 1942 р. За цей період він мав чотири збройних сутичок з ворогами народу в наслідок чого було убито 63 німців і поліцаїв. Всіх убитих німців ховали в сквері між Райвиконкомом і Міськрадою, а поліцаїв родичі ховали на кладовищах. В квітні 1943 р. домовини з побитими німцями були викопані і закопані на вигоні за Троїцьким кладовищем, а територія скверу розрівняна і засаджена декоративними деревами. Існував загін виключно за рахунок жителів наших сіл, які допомагали їм всім чим тільки змогли. Пекли хліб, давали харчі, одяг, взуття, прали білизну, давали притулок, були зв’язковими і розвідниками. Декілька десятків цих патріотів німці позбавили життя за допомогу партизанам. На превеликий жаль про цих людей ніхто тепер і не згадує.

На початку свого заснування партизанський загін одержав від районного керівництва чіткі вказівки відносно своєї діяльності. До грудня 1941 р. партизани займалися, головним чином, агітаційною роботою і дрібними диверсіями (пошкодження телефонних ліній, мостів тощо), а зрозумівши, що керівників в районі немає і вони залишені на свавілля – вирішили діяти самі. Спочатку вони вели наступальні бої, а потім перейшли до оборонних, а як відомо оборонні бої перемоги не дають. Як вже згадувалося німці спочатку не знали про існування партизанського загону на території району, а потім одержавши за допомогою провокатора всі відомості про них аж до дрібниць, почали проти них наступальні бої, а партизани перейшли до оборони, що і привело до трагічного кінця. Всі партизани-комуністи, які залишились живими були виключені з партії, як ті, що проживали на окупованій території і тільки в 1963 р. частина з них поновлені. Після закінчення війни ніхто в районі партизанами не займався, а тому не був виявлений і провокатор.

У неділю 12 травня 1968 р. по Михайлівському шляху біля урочища Гути в урочистій обстановці було відкрито монумент на місці бою партизанського загону під командою Карпова К.Г. з німцями 27 березня 1942 р.

У неділю 3 листопада 1968 р. в с. Селище Будильської сільради відбулося урочисте відкриття монументу партизанам, які загинули 4 травня 1942 р. На мітинг прибули колишні партизани, що брали участь в боях у цих місцях, рідні загиблих партизанів, колгоспники і учні шкіл ці монументи збудовані за ініціативою та клопотами підполковника запасу Дудченка Костянтина Матвійовича.

У вересні 1943 р. останки партизан були заховані в братській могилі в Троїцькому саду (Михайлівська вулиця) та складний опис поховання і монументів.

Склад і дії партизанського загону № 2.

  1. Безкоровайний Трифон Павлович – командир загону. Уродженець с. Гребці Будильської сільради. 1897 р. народження, член КПРС, працював зав. гужовим транспортом міськради. Мешкав в Лебедині по Сумській вул. Розстріляний німцями як заручник 2 грудня 1941 р.
  2. Коростіль Олександр Дмитрович – комісар загону. Уродженець м. Лебедина, вул. Довгалівка, 1901 р. народження, член КПРС, працював зав. міськкомунгоспом. Під час окупації проживав в Лебедині і працював їздовим комендатури. В лютому 1943 р. відступив в Курську область де був мобілізований до Радянської Армії. Безвісно загинув.
  3. Василенко Петро Васильович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина. 1905 р. народження, член КПРС. Розстріляний німцями 2 травня 1942 р.
  4. Бурлюк Феодосій Ягорович – рядовий боєць. Мешканець м. Лебедина вул. Зарудна. 1882 р. народження, б/п. Працював лісником радянського лісництва. Розстріляний німцями 12 березня 1942 р. за зв’язок з партизанами.
  5. Голуб Іван Васильович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина вул. Боднівка, б/п, працював комірником гужтранспорту міськради. Помер у 1943 р.
  6. Карпенко Василь Терентійович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина, вул. Піонерська. 1902 р. народження, член КПРС. Працював завгоспом райлікарні.
  7. Лазаренко Семен Олексійович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина, вул. Р. Люксембург. 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою правління промартілі «Червона Зірка». Розстріляний німцями 2 грудня 1941 р. як заручник.
  8. Лотош Степан Никифорович – рядовий боєць. Уродженець с Михайлівки. Мешкав в м. Лебедині. 1898 р. народження, б/п. Працював їздовим гужтранспорту міськради. Помер в 1948 р.
  9. Невальоний Іван Пархомович – рядовий боєць. Уродженець с.Бишкінь. Проживав в м. Лебедині по вул. Свердлова, 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою Лебединського колгоспу «II п’ятирічка». Перейшов в партизанський загін № 1 під командою Карпова К.Г.
  10. Подобний Тихін Данилович – рядовий боєць. Мешкав в Лебедині по вул. Кобижча. 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою правління колгоспу ім. Сталіна (по вул. Кобижча). Після війни працював лісником Радянського лісництва. Мешкав в х. Барабашівка.
  11. Ярошенко Федір Андрійович – рядовий боєць. Уроженець і мешканець м. Лебедина, Гудимівська вул. № 4. Член КПРС. Працював головою правління колгоспу «Вперед до соціалізму».
  12. Плут. Уродженець с. Олександрівка. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.
  13. Сильченко. Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.
  14. Муха. Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.
  15. … Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Прізвище його не встановлено. Доля його невідома.
  16. … Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Прізвище його не встановлено. Доля його невідома.

Всього у загоні було 40 чоловік. Прізвище решти 24 партизанів встановити не довелося. Це мав бути кінний загін. У кожного був верховий кінь з сідлом та іншим спорядженням. Озброєнні були гвинтівками і шаблями. В обозі було 10 парокінних возів. Загін мав декілька великих брезентових палаток, які могли заховати від дощу і вітру понад 50 чоловік. З продовольства було багато борошна, крупи різної, бочки спирту, ковбаса, тютюн, риба солона, бочки меду і таке інше. В достатній кількості було доброго та нового взуття і одягу. Штаб загону був у Голуба Г.В. (вул. Боднівка), а склад матеріальної бази у Бурлюка Ф.Я. (вул. Зарудка).

1967

Безкоровайний Т.П., як тільки довідався, що Линник О.М. виїхав з Лебедина заходився перевозити конем до себе додому партизанську базу. Загін він не скликав і нічого більше з ним не робив, навіть і в штаб не приходив. Зовсім не цікавився загоном і комісар Коростіль. Один з партизанів Невальоний Г.П. дивлячись, що в загоні немає порядку, перейшов рядовим бійцем в загін № 1 (командир Карпов К.Г.) в якому був до того часу, коли його було поранено. Перетаскавши до себе базу, Безкоровайний Т.П. щодня виїздив ручним візком на базар де торгував махоркою, милом, сірниками тощо. Не встиг він і половини продати того, що перетаскав, як його забрали німці і розстріляли як заручника 2 грудня 1941 р.

Склад і дії партизанського загону № 3.

  1. Карпов Іван Остапович – командир загону. Уродженець с. Боковенька. Мешкав в Лебедині по вул. Довгалівка, Горошків тупик. 1897 р. народження. Член КПРС. Працював секретарем народного суду. Загинув в бою 5 травня 1942 р.
  2. Древаль Денис Якович – комісар загону. Уродженець і мешканець м. Лебедина вул. Свердлова. Член КПРС. Працював зав. оргвідділом райкому партії. Після війни працював обліковцем бригади колгоспу ім. Леніна.
  3. Пугач Яків Андрійович – боєць загону. Уродженець с. Даценківка Ворожбянської сільради. 1913 р. народження. Член КПРС. Працював зав. відділом пропаганди та агітації райкому партії. Розстріляний німцями в червні 1942 р.
  4. Головченко – боєць загону. Мешкав в м. Лебедині. Член КПРС. Працював пом. прокурора. Доля його невідома.
  5. Пантюшенко – боєць загону. Видав німцям Пугача Якова Андрійовича. Доля Пантюшенка невідома.
  6. Глущенко Варвара – рядовий боєць. Уродженка с. Токарі Лебединського району. Мешкала в м. Лебедині. Член КПРС. Працювала бібліотекарем парткабінету. Після війни засуджена Трибуналом до розстрілу за зв’язок з німцями і видачу їм учасників руху опору в м. Лебедині.
  7. Лапоніг Володимир – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.
  8. Кобець Лука Миколайович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.
  9. Пасюта – рядовий боєць. Доля його невідома.
  10. Камчатний Василь Семенович – рядовий боєць. Доля його невідома.
  11. Стахно – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.
  12. Любивий – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.
  13. Брюханов – рядовий боєць. Доля його невідома.
  14. Тонкошкур – рядовий боєць. До війни працював головою правління колгоспу в с. Курган. Доля його невідома.
  15. Коротич Андрій Омельянович – рядовий боєць. Доля його невідома.
  16. Лапоніг Павло Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. М-Бобрик. 1903 р. народження. Член КПРС. Працював головою правління колгоспу в с. М.-Бобрик. Після того, як загін не зібрався він перейшов рядович бійцем в загін № 1 (командир Карпов К.Г.), де був до кінця існування загону. Загинув у бою 5 травня 1942 р.
  17. Дмитріїв Василь Денисович – рядовий боєць. Доля його невідома.
  18. Калініченко Григорій Миколайович – рядовий боєць. Уродженець м. Лебедина. Член КПРС. Під час першої окупації мешкав в Лебедині. В Радянській Армії служив з 1943 р. В 1944 р. за участь в боях присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни мешкав в Кирилівці де працював теслярем колгоспу «XX партз’їзд».
  19. Борисенко Костянтин Лаврентійович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в червні 1942 р.
  20. Ващенко Іван Павлович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в червні 1942 р.

Всього в загоні було 27 чоловік. Прізвища решти 7 чоловік встановити не вдалося. Загін цей існував з 10 жовтня 1941 р. 17 жовтня 1941 р. командир загону Карпов І.О. захворів і відправився на лікування в с. Боковеньку до своєї сестри, а в цей-же день комісар загону Древаль Денис Якович вибув в невідомому напрямку і в загоні більше не був. Після одужання Карпов І.О. перейшов рядовим бійцем в партизанський загін № 1 (командир Карпов К.Г.).

Склад і дії партизанського загону № 4.

  1. Скоробагатько Ф.Є. – командир загону. Член КПРС. Працював директором Лебединського учительського інституту.
  2. Тернюк Емануїл Дмитрович – рядовий боєць. 1899 р. народження. Член КПРС.
  3. Токар Петро Іванович – рядовий боєць. 1901 р. народження. Уродженець с. Бишкінь Лебединського район. Член КПРС.
  4. Субот Іван Семенович – рядовий боєць. Член КПРС. Працював головою правління Межиріцького колгоспу ім. Лисянського.
  5. Фесенко Михайло Кузьмич – рядовий боєць. Уродженець с. Межиріч Лебединського району. 1907 р. народження. Член КПРС. Працював головою Рябушчанської Сільради. В кінці жовтня перейшов в загін № 1 (командир Карпов К.) звідки вибув в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району.
  6. Заєць Гнат – рядовий боєць.
  7. Бабич – рядовий боєць. Працював завгоспом колгоспу «Комунар».
  8. Каплін Василь Павлович – рядовий боєць. 1898 р. народження. Член КПРС. Вчитель Кам’янської середньої школи.
  9. Гриценко.

Всього у загоні повинно бути 25 чоловік. Місцезнаходження — Межиріцькі ліси (між Межирічем і Ворожбою). Зібрався в с. Михайлівці 10 жовтня 1941 р. в кількості 15 чоловік в хаті недалеко від школи. Командир загону Скоробагатько Ф.Є. зразу після збору пішов в Лебедин до Линника О. за вказівками і до цього часу ще не повернувся (1970 р.). Бійці почекавши командира два дні пішли по домівках і на цьому загін припинив своє існування. Прізвищ решти бійців встановити не довелося. Де дівся і яка спіткала доля Скоробагатька Ф.Є. невідомо.

Таким чином, з 4 загонів ледве зібрався один і то не в повному складі. Майже всі бази загонів загинули, точніше були привласнені тими особами, яким доручено було їх зберігати. Керівництво рухом опору виїхало з Лебединського району на схід, нікому не передавши своїх обов’язків і навіть не повідомивши партизанській загін. Підпілля в Лебедині, яке намічалося створити, залишилось без керівництва і нічого не робило, що на руку було окупантам. Але не дивлячись на те, що районне керівництво самовільно виїхало, покинувши район напризволяще, знайшлися патріоти нашої Батьківщини безмежно віддані радянській владі, які по своїй ініціативі без керівництва зверху організували підпільні групи опору в місті і селах району, але про них мова буде докладніше подана трохи нижче.

1970

В с. Ворожба, уродженець і мешканець цього села, Велигонь Михайло Миколайович сам організував партизанський загін в кількості 24 чоловік, винайшли зброю (обрізи, мисливські рушниці, револьвери, декілька гранат) озброїлись і 25 січня 1942 р. вже оформилась, як бойова одиниця. В загоні була свідома але сувора дисципліна. Всі бійці проживали вдома і займалися своїми справами, але по сигналу збиралися у визначене місце і виконували наказ командира. Займався загін агітаційною роботою серед населення і дрібними диверсіями проти окупантів. 10 березня 1943 р загін вступив в бій з окупантами, в якому Велигонь М.М. був тяжко поранений (позбавився правої руки) і після цього бою загін припинив своє існування. На жаль списку особового складу загону немає і встановити його не довелося. Після закінчення війни ніхто не згадував про цей партизанський загін і особливо про патріотичний вчинок його командира Велигоня М.М. Щоб повнішою була картина цього партизанського загону не зайве буде познайомитись з коротенькою біографію командира Велигоня М.М.

Велигонь Михайло Миколайович 1893 р. народження, уродженець і мешканець с. Ворожба Лебединського району, служив в армії з 1914 р. учасник імперіалістичної війни, активний учасник Жовтневої революції, партизан громадянської війни, потім голова комнезаму у Ворожбі, один з перших вступив у колгосп, б/п, вмер в 1968 р. в с. Ворожбі.

ЗВ'ЯЗАТИСЯ З НАМИ

Якщо Вам є що нам сказати пишіть. І бажано Українською ))

Відправка …

©2017 Demchenko Sergii

Facebook

Log in with your credentials

або    

Forgot your details?

Create Account

Перейти до панелі інструментів