…Оце ходять агітатори і аж надриваються: голосуйте за комуністів, голосуйте за ленінців. А демократи – це кров, це націоналізм, це західняки- бандерівці. Вони всіх і повбивають, і повирізують. І ви знаєте, є люди, що й вірять оцим гебельсенятам. А тепер скажіть: хто з бандерівців і коли приїздив у Лебедин убивати? Ніхто і ніколи. А от лебединці убивати західників їздили. Партія посилала. Люди свою землю од фашистської та більшовицької чуми боронили, а нас душити їх посилали. А тепер ще й агітують: то західники… вороги, повбивають… Ні, то брати наші. По крові, по духу, по матері. Всі ми – українці. А ділять нас на східняків і західників ті, хто хоче лобами звести. А якщо хтось і хоче нас убити, так оце ота система, що здихає і ніяк не здохне. Вона наш народ сім разів убивала або й того більше. Ось хоч би й мене…
Мій дід Мартин Петрович Борисенко замолоду чумакував, жив не бідуючи. А як у літах підбився, пішов пастухувати. Людську череду пас і свою худобу разом. Накупить теляток, випасе, перезимує, а тоді їх на торг. По весні знов купує. З того й жили, а землі лишньої не було. Батько, Семен Мартинович, уже почав було коло землі поратись – влада земельний наділ дала. А бідність! А злидота – далі нікуди: четверо дітей, ще й хатину почали будувать. Ото дід і каже батькові: як будемо тільки у землі порпатись, то й воші заїдять. Треба з хазяїнів приклад брать. Продав дід своїх бузівків та й купив англійського двигуна, щоб механічну дерницю зробить. Сільське начальство відразу й зашуміло: ти диви! бідняком прикидався, пастухував, а он яку машинерію купив – цілого двигуна та ще й аглицького. Тітка моя тоді в самодіяльності була, а це значить – активістка, ще й неабияка. Ото вона там у активі й прочула, що діда за того двигуна будуть куркулить. Так дід двигуна на полудрабок та до батька в Пашкове його й спровадив. Думка яка: бідняк, четверо дітей, хату ніяк не доканючить… І кожухи до батька одвіз, і рядна, і діжки, і ланцюги – ті, що він телят припинав. А вийшло так, що куркулення з батька й почали. Забрали все: і дідове, і дядькове, і батькове. Батька арештували “за те, що укривав капіталістічеську техніку,
которая есть агліцкий двігатіль”. Арештували і запроторили в сумську тюрму. Там він і помер. Харчування в тюрмі самі знаєте яке було, і видавали його тільки на “положений штат”. Тобто, на стількох, скільки по нормі могла вмістити камера чи тюрма. А нещасних було в п’ять, а то й у десять разів більше. Ото й дохли з голоду, як мухи.
Нас, дітвору, ворожбянські вимітайли Войленко та Ралко витягли за вуха з хати, дали носаками під гузиці і – марш, куркульня, з двору. Та світ не без добрих людей: приютила нас сусідка Оксана Даценко. І картоплиною поділилась, і бурячком. На наше щастя, знайшовся ще один добрий чоловік – дід Журавель. Він був бездітний, то й подарував нам свою хату. Хата недобудована, сам зруб. Ото мати з нами, дітворою, і заходилась коло глини. Тільки-но хату парками вкрили, глиною обмазали – аж тут знов “червона мітла” суне: оддайте нову хату колгоспному активісту Федору батьковичу Гринченку, а самі ідіть у його розвалюху. А холод уже шибки морозить, а голод уже душі студить. Та й як йому не студить, як за другим разом не те, що картоплю забрали, а й жолудів не залишили. От і померли: і Дуся – їй десять років було, і Галя – їй вісім років було, і Гриша – йому шостий рочок пішов.
