«Взяв би я бандуру, та й заграв, що знав…»

0
92

Ще за часів козацтва найбільш поширеним та найулюбленішим музичним інструментом в Україні була кобза.

Кобза – старовинний струно-щипковий інструмент, який існував уже в Київській Русі. Про це свідчать зображення музикантів на фресках Софійського собору в Києві.

Козаки вважали, що кобза подарована їм Богом. До неї вони зверталися як до живої істоти, називали її «дружиною вірною».

Кобзо моя, дружино моя вірная!
Бандуро моя мальована!
Де
ж мені тебе діти?

Степанов С.І. “Грицько-запорожець. Характерник”, 2009 р. (із колекції Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Рудєва)

Про неабияку популярність цього інструмента серед січовиків свідчать і численні варіанти народної картини «Козак Мамай»: на них лицар-веселун завжди зображується з кобзою в руках.

Вивчаючи історію козацтва Д.Яворницький, зокрема, відзначав: «Бувши високими цінителями пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко й самі складали пісні  і думи й самі бралися за кобзи».

У 80-х рр. XVI ст. в Україні з’явився більш досконалий інструмент – бандура, яка не має аналогів у світі. Мода на бандуристів швидко поширилася від козацької старшини до московських і польських магнатів. Мати бандуриста при дворі стало настільки престижно, що для вдоволення амбіцій магнатів з України почали вивозили найталановитіших співців.  Першим свідченням про появу бандури на теренах України є інформація про Войташека, бандуриста, що був при дворі польського магната Х. Зборовського, датована 1580 р.

На бандурі уміли грати майже всі – від простого козака до кошового отамана чи гетьмана. Наприклад, сучасники Б. Хмельницького,  І Мазепи, С. Палія повідомляли, що ті самі грали на бандурі й дуже любили слухати, як грають інші.

У Запорізькій Січі у XVII ст. існувала професійна музична школа, що готувала бандуристів з числа козаків і джур. Звісно, що викладачами й охоронцями традицій цієї школи лишалися незрячі кобзарі. Майстер (панотець) підбирав учнів, які мали гарний слух і голос. Після навчання, що тривало не менше трьох років, учні складали перед товариством своєрідний іспит – посвячувалися в кобзарі. Інколи майстер дарував учневі бандуру.

Співців-бандуристів називали «народними гомерами». Кобзарюючи від села до села, від містечка до містечка і виспівуючи в думах про подвиги хоробрих козаків, про тяжку долю тих, хто потрапив у бусурманський полон, кобзарі часто збирали гроші й на викуп невільників. Доречно нагадати, що до кінця XVIII ст. серед польських каральних загонів одним із способів катування кобзарів і бандуристів за підбурення до повстань була кара «роблення ляльки» – обрубування пальців, обрізання вух і язика та осліплення, якщо бандурист був зрячим.

Бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.

Українська етнографія XIX ст. донесла до нас імена славетних кобзарів: Андрія Шута, Івана Романенка, Василя Назаренка, Павла Братиці та багатьох інших. За свідченнями етнографа Порфирія Мартиновича, наприкінці XIX ст. в Україні було до 3 тис. мандрівних незрячих співців.

Катерина  Білетіна (нар. 1977). Портрет дівчини.

На сьогоднішній день бандурне мистецтво продовжує розвиватися, а бандура використовується не тільки як сольний, а й ансамблевий інструмент. Існують тріо, капели бандуристів, бандура входить до складу оркестрів народних інструментів, поєднується як з класичними так і електронними інструментами.

 

Алла Подвезько, науковий співробітник ЛМХМ

(при підготовці матеріалу, використана інформація із інтернет-сайтів)

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.