НИКОНЕНКО Леонід Максимович

НИКОНЕНКО Леонід Максимович (* 24.І.1929, с. Будилка Лебединського району Сумської округи (нині — Сумської області) — † 24.ІІІ.2016, м. Сімферополь, Крим) — відомий український письменник-драматург і театральний актор.

Народився у родині колгоспників. Після успішного закінчення місцевої середньої школи вступив на навчання до Сумського державного педагогічного інституту (СДПІ; нині — Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка (СумДПУ)), однак із ІІ курсу у 1950 р. був призваний на строкову військову службу. Служив у Прибайкаллі (гірська область, прилегла із заходу і сходу до озера Байкалу, у Бурятії та Іркутській області, які нині входять до складу Сибірського федерального округу РФ). Саме на той час і припадають активні проби пера. Він стає активним дописувачем в армійську газету. Пише короткі оповідання, замальовки та нариси про армійські будні, про своїх друзів і друкує їх в армійській та дивізійній газетах. Але час змінюється і змінюються його життєві орієнтири. Майбутнього письменника дедалі більше став приваблювати театр. Саме тому після демобілізації у 1953 р. Л. Никоненко за покликом Мельпомени стає студентом Харківського державного театрального інституту (ХДТІ; у 1963 р. на його базі створено 2 факультети (акторський і режисерський) у новоорганізованому Харківському державному інституті мистецтв (ХДІМ) ім. І. Котляревського (нині — Харківський національний університет мистецтв (ХНУМ) ім. І. П. Котляревського)). Школу акторського мистецтва він проходить у класі визначного корифея української сцени Івана Мар’яненка.

Після завершення навчання у 1957 р. Леонід Никоненко за призначенням був направлений на роботу актором у Кримський український театр драми і музичної комедії (КУТДМК, м. Сімферополь; у 1991 р. був реорганізований у Кримський український музичний театр (КУМТ); у 2006—2014 рр. — Кримський академічний український музичний театр (КАУМТ); у 2014 р. у театру, унаслідок анексії Росією Криму, статус українського відібрали). Тут він пропрацював більше 35 років і зіграв більше 100 характерних ролей різного плану, ставши одним із провідних артистів театрального колективу. Глядачам запам’яталися багато зіграних ним героїв як із класичних, так і сучасних драм, поставлених на театральній сцені. Добре знання специфіки театру та законів драматичного жанру, а також бажання поповнити театральний репертуар спонукало успішного актора спробувати писати п’єси самому. Драматичний доробок Леоніда Никоненка приніс йому визнання й утвердив як професійного драматурга. Частина п’єс була опублікована у журналі «Райдуга» — «Голубий слід» (1982), «Чужий» (1982), «Сільські дівчата» (1987), всі інші отримали дозвіл репертуарної колегії Міністерства культури України на їхню постановку. Його п’єси стали входити до репертуарів українських та зарубіжних театрів, зокрема Росії та Білорусі. За акторську і драматургічну діяльність Леонід Никоненко нагороджувався Почесними Грамотами Міністерства культури України, тричі визнавався кращим актором театральних сезонів. Член Національної спілки письменників України (НСПУ) із 1985 р. Мешкав у м. Сімферополі (столиця АР Крим).

Творчий доробок Л. М. Никоненка:

• 1-а п’єса — «Голубий слід» (1973) — про будівників Північно-Кримського каналу. Уже 1-й дебют Никоненка-драматурга виявився досить вдалим. П’єса відразу привернула увагу глядачів. У тому ж році поставлена у рідному театрі, вона здобула високу оцінку театральної публіки і була відзначена на республіканському конкурсі як найкращий драматичний твір на виробничу тему. Окрилений таким успіхом, письменник активно працює над новими творами. Із-під його пера виходить наступна п’єса — «Чужий» (1980).
• 2-й, більш зрілий період творчості — п’єси «Сільські дівчата» (1985), «Полин» (1986), «Крадіжка» (1989). В останньому гостросюжетному творі порушуються проблеми села, землі, Перебудови. П’єса «Гріховодник» («Синдром») (1990), драма «Розтрачене кохання» (1992).
• Одна із п’єс наступного періоду творчості, яка вийшла із-під пера драматурга, — це трагікомедія із гостро сатиричним спрямуванням «Чмо» (1996).
• У 2002 р. видав невелику, але дуже цікаву книгу пошуків, спогадів, роздумів про рідне село. Вона так і називається: «Будилка: Пошуки, спогади, роздуми».
• Одна із п’єс останнього періоду творчості — «Дамський роман» (2003).

У продовження теми …

Характеристика драматургії Леоніда Никоненка

(за книгою Олександра Губаря «ЗЕМЛЕ МОЯ, КРИМСЬКА!: Сучасні українські письменники в Криму»)

Драматургію Максим Ґорький відніс до найважчого виду літературної творчості. Може якраз цим пояснюється те, що у колі письменників Криму, які пишуть українською мовою, тільки один драматург — Леонід Никоненко.

Батьки — сільські трударі. Після служби в армії закінчив Харківський театральний інститут — курс корифея української сцени І. О. Мар’яненка. Переїхав до Криму і більше 35 років працював актором Кримського українського театру драми та муз-комедії. 

“Голубий слід” — це 1-а п’єса Л. Никоненка. За жанром вона може бути віднесеною до соціально-психологічної драми. Її дія відбувається на будівництві Північно-Кримського каналу. У центрі уваги твору — морально-етичні проблеми молодих екскаваторників-бульдозерників. Заголовок п’єси — це алегоричний образ, що уособлює поетично-життєву мету героїв — прокладання каналу, який зрошуватиме пустельні землі Криму. 

“Печальна комедія”, — так визначив Л. Никоненко жанр своєї наступної п’єси “Чужий”. Одначе її зміст підказує визначити жанр по-іншому. Перед нами справді печальна тільки не комедія, а драма. У ній розгортається історія про те, як стороння людина — робітник Арсен Пікалка волею випадку потрапив у родину ветерана-колгоспника Дем’яна Ковтуна, став близьким, рідним, а син Анатолій — людина, вражена корисливістю, шахрайством, став чужим у рідній сім’ї. Ці 2 перші п’єси визначили Л. Никоненка як професійного драматурга. Знання автором законів сцени допомогло досягти жанрової виразності і добротної сценічності п’єс. 

Певним кроком у творчому зростанні письменника є п’єса “Сільські дівчата” (1985). У ній ідеться про життя сучасного села. Тільки не того села, про яке часто-густо писалось у газетах: із Героями Соцпраці, з односельцями, у яких “щастя по коліна б’ється”. Перед глядачем ферма, де каторжно працюють, вибиваючись із сил, доярки. Це таки справжні герої. Але постає проблема, як зробити їхній труд менш “героїчним”, таким, щоб приносив щастя і радість, а не забирав здоров’я, мучив.

Драматизмом людського життя віє від творів “Полин”, “Гріховодник” (“Синдром”). У 1-му йдеться про талановитого скульптора, який у часи суцільного монументалізму, героїки і помпезності був невизнаний, зацькований, витіснений на узбіччя життя і змушений працювати каменярем на цвинтарі, обробляючи надгробні плити. 

П’єса “Гріховодник” (“Синдром”) (1990) про безпросвітне затуркане життя колгоспника Ілька Драного, якого не визнавали за людину. Його поганяв і кривдив хто хотів. А в нього ж було серце чуле, глибоке відчуття правди і сенсу буття. 

Драмою “Розтрачене кохання” про складну долю солдата-афганця, який у сьогоденному розгардіяші, невизначеності загубив орієнтири, спокусився на легкий хліб, що призвело до розчарувань, духовної спустошеності, втрати коханої дівчини і, врешті-решт, спонукало до злочину у зграї рекетирів. 

Із-під пера драматурга вийшла трагікомедія із гостросатиричним спрямуванням “Чмо“. Назва твору запозичена із блатного жарґону. Так у в’язницях називають розчавлених нелюдськими обставинами і змушених, потерпаючи, прилагоджуватися до цих обставин.

Складність і жорстокість сьогодення по-своєму розчленувала соціально і морально суспільство. Одні сягнули розкошів, а інші змушені або продавати лахміття, свої злиденні недоноски, або опинитися на смітниках, біля помийниць, ставши бездомними беззахисними безхатьками. У такій “живодерні” опинилась і творча інтеліґенція, діячі культури. Трагізм цього прошарку суспільства і є змістом твору. 

У складних умовах несприятливого для літератури сьогодення, коли немає змоги друкуватися, Л. Никоненко не кинув пера. Працював не тільки у шухляду. Його п’єси і нині йдуть на багатьох сценах України. 

«ЧИСТИЙ ПЕРЕД ЛЮДЬМИ І СОВІСТЮ…»

МИТЕЦЬ І ЧАС
До 80-річчя від дня народження актора і драматурга Леоніда НИКОНЕНКА

(Передрук із статті Данила КОНОНЕНКА, опублікованої у газеті «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» (№ 4 за 23.I.2009 р.), із незначними редакційними правками)

Серед українських письменників Криму є чимало талановитих прозаїків, поетів, літературознавців, сатириків-гумористів. Є й драматург. Це — Леонід Никоненко, автор п’єс «Голубий слід», «Чужий», «Сільські дівчата», «Полин», «Гріховодник» («Синдром»), «Розтрачене кохання», трагікомедії «Чмо» та інших.

Переважній більшості цих творів судилося довге і прекрасне життя. Так, наприклад, тільки п’єса «Голубий слід», присвячена темі будівництва Північнокримського каналу, ставилась на сцені Кримського українського музично-драматичного театру більше 70 разів. П’єса «Чужий» йшла у 14 театрах України, а також у театрах Росії та Білорусі. Іншим п’єсам також судилася довга щаслива доля. Скажемо відверто, не кожному автору вдається досягти таких відрадних успіхів. А Леонідові Никоненку вдалося.

Леонід Максимович Никоненко народився 24.І.1929 р. у с. Будилці Лебединського району Сумської області. «Народився я на межі Сумської і Полтавської областей у закучерявленому вербами і садками селі Будилка. — згадує в автобіографії Леонід Никоненко. — З одного боку його оповила пістрява мережа полів, з другого — гомінкий ліс. Вікова діброва ворожила, нашіптувала долю, тиха журлива річка Псел виколихувала мої дитячі мрії».

Успішно закінчивши середню школу, юнак вступив до Сумського педагогічного інституту. Потім — армійська служба у Прибайкаллі. Якраз тоді у нього пробудився інтерес до літературної творчості. Почав співробітничати в окружній і дивізійній газетах: писав замальовки та нариси про армійські будні, про своїх друзів.

І все ж після служби гору взяв театр, а не журналістика, хоч остання, як бачимо, згодом дала свої щедрі плоди.

Закінчивши Харківський театральний інститут — курс корифея української сцени Івана Мар’яненка, приїхав до Криму і 35 років працював актором українського театру драми та музичної комедії, як він тоді називався. «Я прийшов до театру, коли йому виповнилося два роки, — згадує Леонід Максимович. — Дитячий вік. Але мене вразили монолітність трупи, наполеглива праця, взаєморозуміння. 

Театр створив цікавий репертуар і швидко завоював повагу глядача як у Криму, так і в багатьох куточках колишнього Радянського Союзу. Вистави «Трембіта» Ю. Мілютіна, опера «Катерина» М. Аркаса, «Титарівна» за Т. Шевченком, «Правда» О. Корнійчука, «Острів твоєї мрії» М. Зарудного, «Балада про хлопчаків» А. Ґоріна та  С. Лаврського, «Голубий слід» Л. Никоненка були свого часу відзначені дипломами і грошовими преміями на республіканських оглядах вистав. А Заслужений артист України В. Жаданівський та актриса А. Петрова визнавалися кращими виконавцями чоловічих та жіночих ролей року.

Не подумайте, що ми розкошували на лаврах. Радянська влада коштами не розкидалася. Покривала нам постановочні затрати та іноді оплачувала наші відпустки. На все інше заробляли самі. Часто виїздили до найвіддаленіших куточків Криму в неохайні, неопалювані клуби. І так 24 рази на місяць. Звідси — недоспані ночі, 3 жахливі нічні автокатастрофи із людськими жертвами. Тільки люди, закохані у театр, у свою професію, були спроможні здолати це.

Серед тих, хто тягнув віз Мельпомени довгі, понад 50 років, Народні артисти України М. Андрусенко, В. Бойко, В. Навроцький, Заслужені артисти України В. Веремієнко, Н. Сороката, В. Франчук, О. Григораш, Б. Жаданівський, М. Бондаревський, М. Новик, М. Мар’яновська, І. Аносова, С. Вандалковська, І. Бурменко, В. Карпов та багато інших. Тільки третина із них дожила до 50-річного ювілею театру, який ми відзначали восени 2004 року. Хай їхня наполеглива праця буде зразком для покоління, яке нині трудиться на сцені Кримського українського музичного театру». Десятки зіграних Леонідом Никоненком ролей ніколи не залишали байдужими глядачів. А грав він з однаковим темпераментом і майстерністю як у п’єсах української класики, так і у творах сучасних драматургів. Леонідові Никоненку, як людині творчій, чутливій до художнього слова, хотілося більшого, глибинного самовираження. Це й спонукало актора взятися за перо і самому створювати ті сценічні образи, яких вимагало тогочасне життя. І такі твори, які ми вже згадували, він написав.

«На моє переконання, — ділився секретами своєї творчості Леонід Максимович в одному інтерв’ю, — у драматургії важливі не колізії, а вчасно знайдений і введений у дію тип. Якщо герой не сторонній у даній ситуації (навіть, коли роль — кількахвилинна), то він сам підкаже подальший розвиток сюжетних ліній, бо, зрештою, герої створюють конфлікт твору. Я пишу переважно про село і про інтеліґенцію — здавалося б, зовсім полярні речі. Насправді ж це не так! Родом я з села. Тут закінчив школу. Мати — малоосвічена, колгоспниця, батько — працював на пошті, у війну — партизанив. Хоч подальша доля моя поєдналася з містом, але село, його проблеми, тяжке життя селян — для мене не чужі! За 35 років сценічного життя я жодного разу не відпочивав на курортах чи в будинках творчості. Мій відпочинок був у рідному селі, на річці Псел, серед близьких мені людей. Тут, а також в інших поїздках я знаходжу майбутніх прототипів для персонажів своїх п’єс, своїх вистав. Для письменника, я вважаю, найсуттєвішими мусять бути чесність і скромність, у творчості ж головне, щоб тема твору не була «висмоктаною» із пальця. Працюючи над п’єсою, стараюся, щоб не була вона одноденкою. Найкращий мій критик — не спеціаліст від мистецтва, а глядач. Я пишу, бо є потреба усе зіставити із життям, а точніше — наше життя показати зі сцени таким, яким воно є. Мені ближчий критичний реалізм. Маю переконання: людина повинна критично сприймати довколишнє життя. Я нічого не нав’язую, пишу про те, що болить мені, і якщо глядачеві зрозумілі мої переживання, значить, ми — однодумці».

Грав у власних п’єсах сам, грали з великим задоволенням і мали успіх у глядачів його друзі-колеги. 1970—1980-і рр. були плідними для Леоніда Никоненка як актора, так і драматурга.

Пішовши із театру на заслужений відпочинок, Леонід Никоненко й у ці складні часи нашого життя-буття, особливо складні і для літератури, коли виникає дуже багато проблем із публікацією творів, не залишає пера. Його, як і раніше, хвилюють теми сьогодення, і, зокрема, життя творчих людей, які стали нікому непотрібні, чий талант використовується далеко не за призначенням. Одне тішить серце драматурга, що його п’єси ще й понині йдуть у багатьох театрах України, значить, вони людям потрібні. А отже, варто жити і працювати. 

У видавництві «Таврія» у 2004 р. побачила світ колективна книга із доробку українських письменників Криму. Із-поміж прозових та поетичних творів тут є й п’єса драматурга Л. Никоненка «Гріховодник» («Синдром»). Хоч вона й написана кілька років тому, але теми, які порушує в ній автор, дуже актуальні й нині: людина із її радощами й болями, її доля у часи, коли над усе ціняться гроші, а такі поняття, як честь і совість, девальвуються. На зміну їм приходять бездуховність, користолюбство, вседозволеність, зажерливість… 

Бути літописцем своєї епохи справа нелегка, особливо тоді, коли у творчий процес письменника-драматурга втручаються люди, далекі від літератури, від мистецтва. Оце втручання зовні свого часу, ще у совєтський період, відчув на собі й Леонід Никоненко.

«Коли я почав працювати над п’єсою «Ніч над Салґиром», присвяченою 200-річчю Сімферополя, матеріали збирав в архівах міста та Кримського обкому КПРС, — згадує Леонід Максимович. — Мене вразили події воєнного лихоліття, люди, які іноді непомітно вершили подвиги… Коли рукопис був готовий, чинуші від культури в обкомі заборонили постановку п’єси, бо там розповідалося про людей різних національностей (євреїв, кримського татарина, українців, росіян)… Це ж крамола, треба згадувати — і особливо ж у головних ролях! — лише росіян. 

Конфлікт з обкомом партії вдалося пригасити завдяки підтримці ветеранів війни, котрі після прочитання п’єси сердечно дякували мені. Приходило багато листів на підтримку… А от свій внутрішній конфлікт подолати я не зміг: чому культурою заправляли люди байдужі, заідеологізовані?».

Тривалий час Леонід Никоненко виношував ідею написати п’єсу про сина Богдана Хмельницького Тимоша. «Якби не його безглузда смерть, — із сумом розповідає драматург, — якби доля зберегла його як спадкоємця гетьманської булави — Україна не стала б Руїною майже на ціле сторіччя, не була б роздертою 1663 року між Росією та Польщею… Дуже мені болить ця втрата. І досі не можу зрозуміти, чому такий мудрий політик і державний діяч, як Богдан Хмельницький, легковажив, посилаючи сина у не суть важливі воєнні походи до Молдови. Про Тимоша збереглося небагато відомостей, однак, документи та свідчення різних джерел підтверджують, що з нього вийшов би сильний політик і дипломат. Україна мала б інший історичний шлях розвитку, не зазнавши стільки горя і втрат. Про драму солдатів у кавказьких конфліктах написана п’єса «Розтрачене кохання»… Хотілося б звернутися до романтизму, але наші реалії вимагають суворого реалізму. Бо життя — не п’єса на задану тему. Багато не вигадаєш нового. Зрештою переконаний: треба писати про те, що бачиш, що знаєш, що сам пережив. Життя саме розсудить, чи потрібна комусь моя творчість про сьогодення. Вірю, що колись усі наші труднощі скінчаться. Україна вийде на шлях нормального суспільно-політичного розвитку (я в це беззастережно вірю!)».

Нещодавно Леонід Никоненко власним пенсіонерським коштом видав невелику, але надзвичайно цікаву і цінну книжку пошуків, спогадів, роздумів «Будилка».

Будилка — це назва рідного села актора і драматурга Л. Никоненка. У цій книжці відкрилась іще одна грань таланту нашого ювіляра — глибоке знання історії України і, зокрема, своєї малої батьківщини. Починаючи із сивої давнини, автор крок за кроком аж до наших днів досліджує історію своєї Сумщини, свого Лебединського району, на землях якого й розкинулося мальовниче село Будилка. Кожне слово мистця пронизане почуттям ностальґії та любові до рідного краю. Зміст книги складається із таких розділів: «Передмова», «Земля», «Людина», «Слов’яни», «Сумщина», «Лебединщина», «Будилка», «Забуті таланти Будилки», «Післямова».

Автор не тільки досліджує історію рідного краю, а й із теплотою пише про своїх земляків, разом із якими пережив і страшні голодні 1930-і рр., жахливу війну 1941—1945 рр., тяжкі повоєнні роки. І хоч повоєнна юність була підчас і холодною, і голодною, але вона була осяяна й щирими мріями про майбутнє — своє і своєї Батьківщини, про велике і заповітне — стати актором.

Адже саме у повоєнні роки розкривається природний талант майбутнього професійного актора Леоніда Никоненка. Він разом із іншими сільськими аматорами пробує свої творчі сили на сільській сцені у виставах, у яких пізніше доведеться грати на професійній сцені. Це — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Назар Стодоля», «Безталанна», «Не судилось», «Наймичка» та інші. «Вистави ці, — як згадує автор, — користувалися великим успіхом, хоча з погляду сьогоднішнього митця, вони виглядали убогими і недосконалими. Адже готувалися поспіхом, без належного знання тексту, не вистачало й гриму, реквізиту, костюмів. Усе діставалось з бабусиних скринь та з горищ. Однак ми захоплювались сценою. Так воно, мабуть, й було. Гуртки об’єднували молодь, збагачували духовно. Ми наполегливо працювали, вчились, разом з тим вміли й відпочивати, повеселитись.

Дружбу цінували — не було ні сварок, ні ворожнечі. З дівчатами поводились невимушено, по-сільському: коли закохувались — так гаряче, коли розлучались — так назавжди».

Це ж, певно, відтоді, із тих аматорських гуртків бере свій початок любов Л. Никоненка до художнього слова, до театру, до сцени. Бо ж недарма після педагогічного інституту все ж таки переважив Харківський театральний…

Багато відгуків надходить нині Л. Никоненку на цю книгу. Пишуть персонажі твору — односільчани, їхні діти і внуки із вдячністю за правдиву розповідь про давно пережите, просять, аби письменник продовжив роботу над книгою, доповнив її новітніми подіями.

Про свою мемуарну книгу сам Леонід Никоненко говорить так: «Звичайно, хтось закине — це ретроспекція, плач за втраченим, туга за минувшиною. Може, й так. Не буду перечити. Пишу спогади на схилі життя — пора невесела. Зате в такому віці гріх брехати і кривити душею. Відчуваю себе чистим перед людьми і своєю совістю. Не претендую на узагальнення — це мої власні думки, моя безкорислива данина рідному краю, який живив мене від дитинства до сивих літ.

Сподіваюсь, що моїм землякам з Будилки мої рядки нагадають пережиті лихоліття, тяжку молодість. Повернуть біль втраченого і забутого. І коли защемить під серцем і ненароком скотиться сльозина, не соромтесь — це найдорожчі, найчистіші сльози на землі».

У ці дні, коли Леонід Максимович відзначає свій 80-річний ювілей, друзі по перу, колеги по сцені, численні шанувальники його таланту сердечно вітають актора і драматурга, члена Національної спілки письменників України із його днем народження. Щастя, здоров’я, творчої снаги Вам, дорогий друже!

В. І. КРАВЧЕНКО,

історик-краєзнавець

Джерела:

1. БІЛОНОЖКО Ігор, ПАЗИНИЧ Василь. Відомі особистості села Будилка і Будильської сільради // Лебедин PRESS. — 14.VІІ.2013. — [Електронний ресурс] — Режим доступу URL: http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/268-vidomi-osobistosti-sela-budilka-ta-sil-budilskoji-silradi
2. ГУБАР Олександр. ЗЕМЛЕ МОЯ, КРИМСЬКА!: Сучасні українські письменники в Криму. — Сімферополь: Товариство «Україна-Світ», 2001 // УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ В СЕВАСТОПОЛІ. — [Електронний ресурс] — Режим доступу URL: http://ukrlife.org/main/uacrim/nikon.html
3. ДУДЧЕНКО В. Літописець села Будилка // Життя Лебединщини. — 2003. — 19.VI. — С. 3.
4. КОНОНЕНКО Данило. «ЧИСТИЙ ПЕРЕД ЛЮДЬМИ І СОВІСТЮ…»: МИТЕЦЬ І ЧАС:
   До 80-річчя від дня народження актора і драматурга Леоніда НИКОНЕНКА // КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ. — # 4 за 23.I.2009. — [Електронний ресурс] — Режим доступу URL: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6814
5. ЛЕОНІД НИКОНЕНКО // КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ. — # 14 за 01.IV.2016. — [Електронний ресурс] — Режим доступу URL: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16914
6. Никоненко Леонід Максимович // ВІКІПЕДІЯ Вільна енциклопедія. — [Електронний ресурс] — Режим доступу URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
7. НИКОНЕНКО Леонід Максимович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. — Суми: Рекламно-видавниче об’єднання «АС-Медіа», Сумський державний університет, 2003. — С. 320.
8. Скакун Віктор. Літературна Сумщина. — К.: Муз. Україна, 1995. — С. 135.