БАЗАВЛУК Юрій Іванович

БАЗАВЛУК Юрій Іванович (* VIII.1862, м. Лебедин — † 1939, там само, похований на Мироносицькому кладовищі) — лебединський учитель, громадський діяч, член партії лівих есерів (1917), потім — ВКП(б), активний борець проти українського національно-визвольного руху, за встановлення російсько-більшовицької окупаційної влади на Лебединщині. Народився у сім’ї ремісника. Закінчив Лебединські міське училище та учительську семінарію. Ще до Революції 1905—1907 рр. разом із дружиною, покликаний великим бажанням добра своєму народові, організував недільну школу для дорослих у с. Сумській (Малій) Ворожбі Лебединського повіту (нині — с. Ворожба Лебединського району). Переїхавши до Лебедина, Ю. І. Базавлук спочатку вчителював, а потім очолив Лебединське міське училище. Мав неабиякий авторитет серед лебединців. У 1906—1913 рр. співпрацював із учителем-однодумцем Никанором Харитоновичем Онацьким (* 1874 — † 1937) — педагогом, художником, поетом, археологом, краєзнавцем, культурно-просвітницьким діячем (у подальшому Базавлука й Онацького поєднала міцна дружба у Сумському Товаристві «Просвіта»). 05(18).ІІІ.1917 р. м. Лебедин стало свідком величезного мітинґу на Соборній площі, де із палкою промовою виступив просвітянин Ю. І. Базавлук. Він закликав трудящих Лебедина розігнати царську поліцію, негайно звільнити із тюрми політичних в’язнів, створити Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. 01(14).V.1917 р. на Соборний майдан у Лебедині вийшло понад 3.000 (за іншими даними — ≈ 6.000) лебединців і селян із довколишніх сіл. На підтримку ідеї Української державності серед інших ораторів виступив і Ю. І. Базавлук. 25—27.Х(07—09.ХІ).1917 р. — делеґат ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів у м. Петроґраді (нині — м. Санкт-Петербурґ) від Лебединського повіту. Із 21.ХІ(03.ХІІ).1917 р. — 1-й голова Лебединського повітового військово-революційного комітету (ВРК, ревкому). Із 04(17).І по 05.IV.1918 р. — голова Лебединської повітової Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, а із 05.IV.1918 р. по 22.І.1919 р. — голова Лебединського підпільного повітового ревкому. Із 22.І.1919 р. — голова Лебединського повітового ВРК. 26.І.1919 р. у Лебедині вийшов 1-й № газети «Крестьянин и рабочий» (видавець — ВРК, згодом — повіт-виконком). У газеті була надрукована велика стаття Ю. І. Базавлука, яка закликала робітників і селян до єдності. В одному архівному документі йдеться про компартійного діяча Ю. І. Базавлука, який «взяв від Повітового виконкому мандат на охорону пам’яток мистецтва та творів старовини в 1919 р. й будучи Головою Ревкому, конфіскував картини у поміщиці Леонтьєвої-Бразоль, зібрав килими й мистецькі вироби й картини Красовського…». У VIII—ХІ.1919 р. — знову голова Лебединського підпільного повітового ВРК. 02.ХІІ.1919 р. російські червоні реґулярні військові частини (41-а дивізія 4-ї Армії) вступили до Лебедина. Цього ж дня місто перейшло у відання військового коменданта, а 03.ХІІ Лебединський повітовий ВРК уже видав наказ про перехід влади у місті і повіті до рук ревкому. Із 1920 р. — завідувач Лебединського повітового відділу народної освіти, а із 1936 р. — інструктор Лебединського краєзнавчого музею.   

У продовження теми …

ВІЙСЬКОВО-РЕВОЛЮЦІЙНІ КОМІТЕТИ (ВРК)

Як бачимо, майже увесь період Української національно-демократичної революції (І Визвольних Змагань; 08(21).ХІ.1917—17.ХІ.1921 рр.) Ю. І. Базавлук очолював Лебединський (легальний чи підпільний) повітовий військово-революційний комітет (ВРК). Що ж це був за орган такий — ВРК? 

 ВІЙСЬКОВО-РЕВОЛЮЦІЙНІ КОМІТЕТИ ТА РЕВОЛЮЦІЙНІ КОМІТЕТИ (ВРК, РЕВКОМИ) — тимчасові надзвичайні органи радянської влади, що діяли в Україні у 1917—1920 рр.  ВРК і ревкоми організовували боротьбу з українським національно-визвольним рухом. Зосереджували усю цивільну та військову владу. В організації їхньої діяльності був використаний досвід ВРК часів Жовтневого перевороту 1917 р. Після відновлення радянської влади на місцях вони спільно із загонами ВУЧК (Всеукраїнської Надзвичайної Комісії), комітетами бідноти (комнезамами) та робітничими продовольчими загонами діяли як апарат примусу. РК (ревкоми) створювалися вищими радянськими або комуністичними партійними інституціями. Очолювали їх, як правило, комуністи. ВРК поділялися територіально: на Всеукраїнський, губернські, міські, повітові, волосні й сільські, в армії — на фронтові, армійські, корпусні, дивізійні і полкові. Наприкінці 1917 — на поч. 1918 рр. у містах України діяло 30 ВРК та РК, у волостях і селах — ≈ 80.

У 1920 р. в Україні, окрім Всеукраїнського, налічувалося: 7 губернських, 46 повітових, 1.009 волосних і 9.248 сільських ревкомів. У 5 губерніях, 51 повіті, 922 волостях і 6.280 селах владу здійснювали виконкоми Рад. 02.І.1920 р. Рада робітничої і селянської оборони прийняла постанову про ліквідацію губернських та повітових ревкомів, проте в Україні ще тривалий час вони функціонували у місцевостях, де не було проведено виборів до Рад чи наявність ревкомів зумовлювалася військовою необхідністю. Остаточно ревкоми в Україні ліквідовано в сер. 1921 р.

Тимчасові ревкоми — це не що інше, як самопроголошені органи волюнтаристського
управління, які орієнтувалися на силу червоного війська. Влада до ревкому переходила згідно
із проголошеним власним наказом. Скажімо, по вигнанні із м. Лебедина білогвардійців і захопленні міста військами червоної Москви 03.ХІІ.1919 р. у Лебедині був проголошений такий наказ ревкому:

«1. З цього числа вся повнота влади в місті і повіті належить ревкому.

2. Наказ № 1 коменданта міста Лебедина залишається чинним.
3. Всі будинки і майно тих, хто втік, оголошуються власністю держави, а тому пропонується всім громадянам, хто зберігає чи переховує розграбоване майно тих, хто втік, негайно заявити ревкому.
4. Оголошується вільний ввіз і вивіз і вільна торгівля продовольчими продуктами та іншими
   товарами.
5. У осіб, які приховують товари і роздувають ціни з метою спекуляції, товари будуть конфісковані.
6. Оголошується ходіння всіх грошових знаків.
7. Будь-які арешти і обшуки мають чинитися виключно за ордерами коменданта міста. Особи, які чинять арешти та обшуки самочинно, будуть розстрілюватись на місці.
8. Особи, які постраждали від нашестя білогвардійських банд, повинні заявити ревкому про
   обшуки в письмовій формі.
9. Всі службовці установ повинні залишатись на місцях.
10. Будь-які безчинства і пограбування будуть переслідуватись зі всією суворістю закону.

За невиконання цього наказу винні будуть віддані під суд військово-революційного трибуналу.

Даний наказ набирає чинності з дня оголошення».

Після закінчення війни червоної Москви проти України ревкоми було розпущено і знову створено повітові, міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів зі своїми виконавчими комітетами та волосні виконкоми.

 В. І. КРАВЧЕНКО,

історик-краєзнавець

Джерела:

1. БАЗАВЛУК Юрій Іванович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. — Суми: Рекламно-видавниче об’єднання «АС-Медіа», Сумський державний університет, 2003. — С. 36.
2. История края // http://www.lebedinpress.com.ua/2013-04-28-12-00-16/istoriy
3. Никифоров А. М. ОСОБЛИВОСТІ ЛЕБЕДИНСЬКОГО ПЕРІОДУ ПЕДАГОГІЧНОЇ
   ДІЯЛЬНОСТІ НИКАНОРА ОНАЦЬКОГО (1906—1913) // «Молодий вчений». — № 12 (27). — Ч. 3. — ХІІ.2015 р. — С. 157.
4. ПОБОЖІЙ C. І. ОЛЕКСІЙ КРАСОВСЬКИЙ. МАТЕРІАЛИ ДО БІОГРАФІЇ ХУДОЖНИКА // СУМСЬКИЙ ІСТОРИКО-АРХІВНИЙ ЖУРНАЛ. — 2009. — № VІ—VІІ. — С. 135, 139.
5. Ткаченко Б. І. Лебедія: Історичні нариси в 2-х книгах. — Книга 1. — Суми: Видавництво «Слобожанщина», 2000. — С. 207, 209, 213, 227–228, 232.
6. Ткаченко Борис. ЛЕБЕДІЯ у пазурах червоного антихриста. — Книга ІІ / Борис Ткаченко. —
   Х.: Видавець Савчук О. О., 2016. — 2-ге вид. — С. 233—236.