КУЧЕРОВ (КУЧЕРЕНКО) Яків Володимирович

КУЧЕРОВ (КУЧЕРЕНКО) Яків Володимирович (* 09(21).ХІІ.1834, хутір Гудимівщина Лебединського повіту Харківської губернії (нині — с. Гудимівка Калюжненської сільради) — † 11(24).ХІ.1909, м. Санкт-Петербурґ) — російський дворянин українського походження, військовик (штабс-капітан Генерального Штабу), член Державної Ради Ро­сійської імперії від Харківського губернського земства (1906—1909), один із вельми видних громадських діячів і меценатів кін. ХІХ — поч. ХХ ст., який залишив помітний слід в історії нашого краю. Тож варто розповісти про нього більш детально. Був «вихрещений» на московський дво­рянсь­кий манер із Кучеренка на Кучерова. Дядько В. В. і С. В. Сбітнєвих. У 1851 р. закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус. Поміщений у корпусі на мармуровій дошці. Відправлений у Дворянський полк. Із унтер-офіцерів випущений у Білозерський піхотний полк, де служив підпоручиком, потім — поручиком у лейб-гвардії Єгерському (Ґатчинському) полку.  Вищу освіту здобув в Імператорській Миколаївській військовій академії Генерального Штабу (1859). По закінченні Академії перебував при Генеральному Штабі у складі Штабу резервів армійської піхоти. Згодом став штабс-капітаном Генерального Штабу.

До 1861 р. він перебував на військовій службі, але коли був оголошений знаменитий Маніфест про селянську реформу, Я. В. Кучеров покинув службу і зайняв посаду мирового посередника 1-го призову у своєму рідному Лебединському повіті (1861—1881). У 1860-і рр. він немало послужив громадській справі: знаменитій реформі звільнення селян від кріпосного рабства. Він переніс усі труди і клопоти щодо здійснення Великої Реформи у своєму повіті. Сферами його діяльності були переважно земство і міське самоврядування. Після введення уставних грамот і викупних договорів він залишився у своєму повіті на урядовій і громадській службі. Під час цивільної служби відставного штабс-капітана у Лебединському повіті значимість його посад завдяки його здібностям і наполегливості постійно зростала: мировий посередник, повітовий справник (із 1863 р.), директор Лебединського відділення Комітету піклування про в’язниці (із 1867 р.), служив у мирових суддях — дільничний мировий суддя (1868—1885), мировий суддя Лебединського округу (1873—1891), почесний мировий суддя (1885—1894); гласний Лебединського повітового земства (1868—1909). А після смерті тогочасного голови Лебединської повітової земської управи А. М. Добросельського, 24.І(05.ІІ).1885 р. його обирають на цю посаду (1885—1907). Саме на цій посаді у повній мірі розкрився його талант умілого організа­тора та неабиякого захисника інтересів місцевої громади у боротьбі із бюрократичною чиновницькою «братією» Російської імперії. За відмінну військову службу та довготри­валу і плідну роботу у земстві він був наго­род­жений багатьма від­знаками, зокрема, орде­нами Святого Ста­ніслава II сту­пеня (1864), Святої Анни II сту­пеня (1882), Святого Воло­димира IV ступеня (1888) тощо.

У 1877—1909 рр. Яків Володимирович піклувався і про розвиток освіти. Він був членом Лебединської повітової училищної ради, кілька десятиліть — членом опі­кунських рад Лебединських жіночої прогімназії (згодом гімназії) і ремісничого училища, Будильського народного училища, сприяв взяттю на баланс Лебединського повітового земства кошикової майстерні, що знаходилась у маєтку пана М. М. Ковалевського у с. Бо­ровеньці, та зведенню нового приміщення столярно-кошикової майс­терні Лебединського ремісничого училища. Як відзначалося у привітанні земського зібрання із нагоди 40-річної земської діяльності Я. В. Кучерова, він був «глибоким знавцем земської справи, постійно підтримував міцні зв’язки із представниками вищих кіл і з видатними земськими діячами Росії… і, завдяки таким зв’язкам, здобував для Лебе­динського земства те, чого не отримували інші». Діяльність Якова Володимировича на цьому терені була надзвичайно різносторонньою і плідною: жодна велика громадська справа у м. Лебедині та повіті за 40 років не пройшла без його участі. У деяких же із таких справ він був ініціатором і головним натхненником: такі, наприклад, як відкриття Товариства Взаємного Кредиту Лебединського повітового земства (1880; голова правління у 1882—1903 рр.), заснування Лебединських жіночої (1903; нині — Лебединська ЗОШ № 1) і чоловічої (1906; нині — Лебединське педагогічне училище ім. А. С. Макаренка) гімназій, — всі ці заходи тісно пов’язані з ім’ям Я. В. Кучерова. Зусиллями Якова Володимировича з’явилися нові лікарні у Ле­бе­дині (разом із К. С. Зільберником) та с. Штепівці. Із 1891 р. він — Лебединський повітовий предводитель дворянства.

Разом із князем Б. С. Щерба­товим та графом  В. О. Капністом Я. В. Кучеров ініціював будівництво місцевої залізниці «Боромля — Лебедин». 22.Х(03.ХІ).1894 р. залізнична колія Боромля — Лебедин відкрилася для експлуатації. Заліз­ниця зв’язала провінційний закуток Лебедин із усією імперією та сприяла пожвавленню торгівлі, інтенсивному розвиткові будівництва у місті та в селах повіту, швидшому надходженню пошти, зокрема преси. У 1902 р. Яків Кучеров також порушував питання про залізничне міжстанційне сполучення Лебедина та Гадяча, але І Світова війна завадила втіленню цих планів, які почали розроблятися.

Багато корисного зробив Яків Кучеров і для своєї рідної Гудимівки. Він був абонентом 1-ї у Російській імперії сільської телефонної лінії (1899), до відкриття якої мав безпосередню причетність. За його сприяння у 1899 р. у Гудимівці за рахунок Лебединського повітового земства було збудоване 2-поверховий будинок народного училища. У цьому ж році училище розпочало свою роботу. У 1-й рік навчання до школи пішли 56 хлопчиків і 8 дівчаток. Відомо, що у 1901 р. Я. В. Кучеров пожертвував для Гудимівського народного училища 188 рублів. Старожили стверджували, що під час війни у 1943 р. стіни школи наскрізь пробив німецький бронебійний снаряд, але школа встояла.  (Пробоїни від снаряда згодом замазали цементом).  Така тоді була якість будівництва! Та ще й у розчин гашеного вапна для міцності цегляної кладки додавали до повного розчинення у ньому  забитих коней, яких перед цим ганяли, щоб із них «виділилося мило», тобто жирові сполуки. Також додавали величезну кількість яєць домашньої птиці.  Таким чином утворювався насичений білковий розчин, що нагадував високоякісний клей. Нині тут розміщується Гудимівський НВК (навчально-виховний комплекс).

У 1900 р. Кучеровим був заснований Бу­дильський винокурний завод, що згодом став спирт-заводом (нині — ТОВ «Еко-Енергія»), у тому ж році у с. Бу­дилці з’явилася казенна навчальна реміснича майстерня. У 1900—1903  рр. у Гудимівці у його маєтку була збудована Успенська церква. Яків Во­лодимирович оплатив половину вартості церкви, а іншу половину — жителі навколишніх сіл (Калюжного, Забугів, Радчуків, Черемухівки та ін.). Церква була дерев’яною, мала позолочені куполи, мідні дзвони, фарбувалась у золоті тони. При церкві діяв хор. До парафії належали сс. Гудимівка та Калюжне. Храм був зруйнований у 1930 р.: церкву розібрали і з неї спорудили контору колгоспу та клуб у Ка­люжному. Він ініціював також відкриття у Лебедині громадської бібліотеки (1904).

У 1906–1907 рр. Яків Кучеров активно втілював  у повіті прогресивну Столипінську аграрну реформу, яка руйнувала сільську общину, що була постійним джерелом селянсь­кого невдоволення владою і стала серйозним гальмом розвитку сільського гос­подарства. Також сприяв поширенню у ново­створених хуторах прогресивних форм гос­подарювання.

З обранням його членом Державної Ради Російської імперії, він 21.VII(03.VIII).1907 р. склав із себе повноваження голови Лебединської повітової земської управи. Вшановуючи великі заслуги земського діяча на громадській ниві, Лебединське повітове земство у 1908 р. заснувало у Лебединській чоло­вічій гімназії стипендію ім. Я. В. Кучерова у роз­мірі 180 рублів на рік для учнів — дітей неза­мож­них мешкан­ців повіту незалежно від їх належності до певного стану та походження. Яків Володимирович володів у Лебе­динському повіті 2.257 десяти­нами землі (у 1909 p.), кінним (по вирощуванню верхових і рисистих коней) і винокурним (у с. Будилці) заводами, мав економії у сс. Будилці, Вільшанці, Гуди­мівці, Ховратів­щині. Він щороку відправля­в відбірних коней для кава­лерійських полків Імператорської армії. У 1906 р. Яків Володимирович був обраний у члени Державної Ради і з цього часу став брати діяльну участь у законодавчій роботі Верхньої Палати Російського Парламенту. На жаль, ця його діяльність тривала уже недовго: похилий вік (75 років) узяв своє і цей чудовий громадський діяч і рідкісна за своїми душевними якостями людина померла, ледь переступивши 3-річчя своєї нової служби державі і суспільству.

Помер Я. В. Кучеров 11(24).ХІ.1909 р. у Санкт-Петербурзі від пара­лічу серця. Некролог про Кучерова був поміщений у часописі «Новое Время» 13(26).ХІ.909 р. (№ 12096), а також у журналі “Нива” (№ 2 за 1910 р.). Його племінник, син сест­ри, В. В. Сбітнєв перевіз прах Куче­рова у його родовий маєток (с. Гудимівка), де він і був похований у сімейному скле­пі 20.ХІ(03.ХІІ).1909 р., оплакуваний усім навколишнім населенням, якому він служив майже усе своє довге життя.

Після смерті Якова Ку­черо­ва на кошти Харківського губернського земства у Гу­димівці була відкрита 2-клас­на школа його імені. Проте у радянські часи ім’я Кучерова піддавалося за­буттю. У 1930 р. під час розбирання церк­ви селя­нами, за вказівкою тодішньої влади, склеп із похо­ваннями Кучерових та каплиця над склепом були повністю зни­щені, золоті речі та орде­ни, що були на покійниках, роз­грабовані, а останки похо­ваних викинуті із трун та сплюнд­ровані. І все ж, у 1980-х рр., ім’я Я. В. Кучерова спливло із того чорного виру: під час риття котловану під новий лікар­няний корпус у Лебедині, будівельники знайш­ли гра­нітну могильну плиту. Вона з обох боків була полірована і на ній виднівся напис: 

«Якову Владимировичу

КУЧЕРОВУ

Благодарное

Лебединское Земство

Род. 9/ХІІ 1834 — Сконч. 11/XI 1909

Служил родному Земству

1868—1909».

Правда, виникло пи­тання, чому ж гранітну плиту із написом знайшли не на місці поховання Якова Кучерова у Гудимівці, а біля при­міщення стоматологічного відділення полік­лініки у Лебедині? Плиту пе­ренесли і поклали біля входу у клінічну лабораторію, а місцеві краєзнавці почали проводити обе­режні дослідження про Я. В. Кучерова. Хоча й не обійшлося без драми: спочатку цю знайдену плиту, яка довгий час лежала біля клінічної лабораторії, забрали на Будильський спирт-завод, щоб встановити її там на честь його засновника, але коли на заводі почались  економічні негаразди та змінилося керівництво, стало вже не до цього, і про неї забули: та могильна плита лежала за прохідною. Після здобуття Україною неза­лежності, згодом, на честь Якова Кучерова як видатної людини, кмітливого господаря та доброго пана, який справді походив «із пана, а не з хама», нащадки його підданих у 2003 р. назвали центральну вулицю у Гудимівці його іменем. А ота, знайдена у 1980-х рр., гра­нітна надгробна плита у 2007 р. за ініціативою Калюжненського сільського голови Павла Глудика була встановлена біля при­міщення Гудимівської ЗОШ (тепер НВК: ЗОШ І—ІІІ ступенів — ДНЗ), як дань пам’яті про видатного земляка і просто про людину, яка за власні кошти збудувала цю школу.

Високі нагороди Я. В. Кучерова та захоплення ним, викидання його праху зі склепу та падіння у вир забуття, вулиця його імені та повернення в історію Лебединщи­ни — ось такі пошанівки довелося прийняти відомому землякові у роки свої земні та у засвітах.

У продовження теми …

З історії села Гудимівки та роду КУЧЕРЕНКІВ-КУЧЕРОВИХ

Як зазначають місцеві кра­єз­навці, перші згадки про населені пункти тепе­ріш­ньої Калюжненської сільради від­носяться до 1732 р. У тодіш­ньому переписі населен­ня зга­дується хутір Гудимів­щина, з одним двором та із 3-ма жите­лями. У 1778 р. у Гудимівщині уже нараховува­лося 19 пансь­ких підданих. У 1850-х рр. мало­відомий пан Воло­димир Куче­ренко, власник Гу­димівщини, що вже стала Гуди­мівкою, мав усього ≈ 60 десятин землі (1 дес. = трохи більше 1 га) та небагато селян-кріпаків. Його дружина, Нас­тасія Матвіївна (* 18?? — † 1898, с. Гудимівка, була похована разом із чоловіком у сімей­ному склепі у Гуди­мівці), за переказами місцевих старо­жилів, була дуже доброю і чуй­ною жінкою. У Лебединському міському художньому музеї ім.. Б. К. Руднєва  експонуються портрети Н. М. Кучерової та її сина — Я. В. Кучерова.

В. І. КРАВЧЕНКО,

історик-краєзнавець

Джерела:

  1. Гончар Тетяна, Білоножко Ігор. Відомі особистості села Калюжне та сіл Калюжненської сільради // http://www.lebedinpress.com.ua/index.php/fotogalerey/view-photo/4/496.html
  2. Императорская Николаевская военная академия // http://regiment.ru/reg/VI/A/1/3-2.htm
  3. КУЧЕРОВ KUCHEROV // http://baza.vgdru.com/1/17720/10.htm?o=&
  4. КУЧЕРОВ Яків Володимирович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. — Суми: Рекламно-видавниче об’єднання «АС-Медіа», Сумський державний університет, 2003. — С. 244.
  5. Кучеров, Яков Владимирович // http://histpol.pl.ua/ru/petrovskij-poltavskij-kadetskij-korpus/vospitanniki-ppkk-zaneseny-na-belye-mramornye-doski?id=4646
  6. Лебедин: Зб. архівних документів і матеріалів / Головний ред. В. К. Мигаль; Упоряд.: Л. М. Момот, Т. В. Чернявська; Худож.-оформлювач Б. В. Чертков. — Х.: Фоліо, 1997. — С. 93–94, 136—138, 142–143.
  7. Нечай Ілля. З історії розвитку Товариства Взаємного Кредиту в Лебединському районі // http://uabs.edu.ua/images/stories/docs/BankSumy/2237_10.doc.
  8. Петровский Полтавский кадетский корпус // http://regiment.ru/reg/VI/D/21/3.htm
  9. Список членов Государственного совета Российской империи // https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D1%87%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%93%D0%BE%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B0_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9_%D0%B8%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%B8
  10. Фамилия Кучеров // http://rosgenea.ru/?a=11&p=3&r=4&s=%CA%F3%F7%E5%F0%EE%E2
0 Comments

ЗВ'ЯЗАТИСЯ З НАМИ

Якщо Вам є що нам сказати пишіть. І бажано Українською ))

Відправка …

©2017 Demchenko Sergii

Facebook

Log in with your credentials

або    

Forgot your details?

Create Account

Перейти до панелі інструментів