КОВАЛЕНКО Тимофій

(* 16??, Задніпров’я — † після 1652, м. Лебедин-?) — український військовик-козак, осадчий отаман переселенців із Задніпров’я на Слобожанщину. Восени 1651 р. із дозволу московського царя Олексія Михайловича заснував м. Лебедин. У старовину в Україні осадчим називали першого поселенця, засновника населеного пункту. Так називали і того, хто умовляв кріпаків тікати, переселятися на вільні, незаймані землі. Як варіант, осадчий – козацький ватажок на момент становлення поселення. За народними переказами, із ватагою переселенців, яку привів Т. Коваленко на нове місце поселення, прибули і дві козацькі удови із дітьми — Одарка і Стеха. Це від них пішли досить поширені і досі в Лебедині прізвища Коваленки, Одарченки і Стешенки.

В. І. КРАВЧЕНКО,
історик-краєзнавець
У зв’язку із вищевикладеним пригадується минулорічна історія. Автор цих рядків був включений до складу оргкомітету з підготовки та відзначення Дня міста Лебедина, який традиційно відзначався у день так званого визволення Лебедина від німецьких окупантів — 19 серпня. Було видано відповідне Розпорядження міського голови м. Лебедина О. М. Бакликова № 123-ОД «Про відзначення 362-ї річниці від дня заснування міста Лебедина та 73-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників». Із цього приводу я звернувся електронною поштою у Лебединську міськраду зі своїми концептуальними пропозиціями та зауваженнями щодо святкування Дня міста Лебедина. На превеликий жаль, я так і не дочекався ні відповіді, ані будь-якої іншої реакції. Тому подаю їх тут із деякими скороченнями та доповненнями:
«Для того, аби уникнути у подальшому певних анахронізмів і нісенітниць у подібних святкуваннях, варто відійти від «совкових» стереотипів і традицій та прислухатися до порад і рекомендацій Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
Позаминулого року УІНП видав «Методичні матеріали до відзначення Дня пам’яті та примирення та 70-ї річниці Дня перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні (8‒9 травня 2015 р.)», де чітко сказано:
«Для України ІІ Світова війна — національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух — передовсім, Українська Повстанська Армія».
Там же сказано й таке: «Слід із однаковою пошаною говорити як про солдатів Радянської армії, так і про вояків Української Повстанської Армії та етнічних українців у складі інших армій — учасниць Антигітлерівської коаліції».
Розділ ІІ «Методичних матеріалів» подає «Термінологічний словник Другої Світової війни»:
Некоректний термін/словосполучення Коректний термін/словосполучення
Велика Вітчизняна війна Німецько-радянська війна
Україна у Великій Вітчизняній війні Україна у Другій Світовій війні
Фашистська Німеччина Нацистська Німеччина/Третій Райх
Фашистський блок/фашистські сателіти Країни «осі»/союзники Німеччини
Німецько-фашистські загарбники Нацистські окупанти
Фашистські посібники/посіпаки Колабораціоністи
Визволення України від фашистських загарбників Вигнання з України нацистських окупантів
Велика Перемога над фашистською Німеччиною Перемога над нацизмом у Європі
У світлі Законів України про декомунізацію та вище цитованих «Методичних матеріалів» УІНП напрошуються такі концептуальні пропозиції і зауваження щодо порядку святкування Дня міста Лебедина:
1) Некоректною є уже сама назва Розпорядження. Наприкінці назви мало б бути не «… визволення міста від фашистських загарбників», а: «… вигнання з міста нацистських окупантів» (варіант — «… оволодіння містом частинами Червоної армії»).
Так зване «визволення України» — не що інше, як заміна тяжкого німецького окупаційного режиму жахливим комуно-російським окупаційним режимом. Коротше: Україна із коричневого ярма потрапила у ярмо більшовицького окупанта.
Так зване «визволення України» було війною за збереження Російської колоніальної імперії та її правителя — кривавого ката поневолених Москвою народів Йосипа Сталіна. Українцям у цій війні:

«Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!»

Уся справа в тому, що Українська національно-демократична революція 1917—1921 рр. зазнала поразки, в результаті якої Українська Народна Республіка була окупована Червоною армією на цілих 70 років. Факт цієї окупації визнавали і самі більшовики. Приміром, у січні 1920 р. в Сумах «Уполномоченный Наркомсоцобеспечения и Особоуполномоченный Наркомнаца и Центрального Еврейского Комиссариата» М. К. Голодець читав лекцію та тему: «Советская власть и Социальное Обеспечение в Ре-оккупированной Украине».
Цікаво, що геніальний український поет Пантелеймон Куліш наприкінці ХІХ ст. у «Слов’янській оді» до деталей пророче передбачив події Другої Світової війни в Україні:

«А як на вас коли, в лиху годину,
Воздвигне враг безòщадну войну,
То виріже вас тілько половину,
А там прийду і вас обороню…».
Да славиться народ-освободитель!
Да шествує вослід йому біда!
Да буде він вовіки побідитель!
Да ллється кров слов’янська, як вода!».

Не менш геніальна Леся Українка у фантастичній драмі «Осіння казка» (1905 р.) сформулювала історіософський присуд на віки:

«Хто визволиться сам, той буде вільний,
Хто визволить кого, в неволю візьме».

За всієї поваги до ветеранів Другої Світової, мусимо визнати об’єктивну істину: вони насправді були аж ніякими не «визволителями», а воїнами колоніальної окупаційної армії.
Отже, резюмуємо. Ніякого «визволення» Лебедина у серпні 1943 р., так само, як і «визволення» України у жовтні 1944 р. не було. Адже Україна у формі УРСР на чолі з маріонетковим «урядом» ще майже півстоліття була цілковитою колонією Росії з усіма наслідками, що випливають із цього становища: третій Голодомор 1946‒1947 рр., нові кола масових репресій, Афганістан, Чорнобиль тощо. Україна де-юре стала вільною тільки у 1991 р., а де-факто досі залишається залежною від Росії у багатьох сферах: економічній, політичній, культурній, духовно-релігійній тощо.
2) Невідомо, звідки взялася дата заснування Лебедина — 1654 р. Адже більшість історичних джерел і досліджень вказують іншу дату — осінь 1651 р.:

— Літописні замітки Сулимівського фамільного архіву: «У осінь 1651 р. почали осідати слободи: спочатку Лебедин, Суми, Охтирка, Харків…»;
— Літопис Самовидця: «Козацтво зась, зостаючое в городах, волно сходило з тих городов, кидаючи набитки свої, у городи ку Полтаві и там слободи поосажовали, а инніе на кгрунтах московских слободи поосажовали, не хотячи з жолнірами зоставати и стацеї оним давати, бо незносную стацію брали. А на тое міли козаки позволення, жебы сходити з домов от гетмана Хмелницкого, которим не могли жолнірове заборонити, бо из гарматами выходили з городов» (Року 1651);
— Літопис гадяцького полковника Г. Грабянки: «…про все те й Хмельницький, чув і мовчав, ждав на слушну годину, коли можна буде за все те поквитатися, а народу наказав іти з міст, наказав кидати все нажите й рушати на Полтавщину, а також за кордон у Велику Росію і там селитися містами. Ото відтоді і беруть свій початок Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи аж до Дону. Заселяли їх козаки»;
— М. І. Костомаров: «Малоросійський гетьман Зиновій Богдан Хмельницький»: «Цього року [1651] переселенців виявилось незрівнянно більше, ніж раніше… Тоді скоріше ніж за півроку у прикордонних областях з’явилося багато малоруських слобід, з яких виросли деякі значні міста: так засновано було Суми, Корочу, Білопілля, Охтирку, Лебедин, Харків та інші»;
— Д. І. Багалій: «Історія Слобідської України»: «…у 1651 р. ми бачимо перше велике переселення народу… тоді козацтво поосаджувало слободи на московських ґрунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осаджуватися Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і усі слободи козацьким народом»;
— Д. І. Дорошенко: «Нарис історії України»: «Погром козацького війська під Берестечком у 1651 р. й розчарування народніх українських мас у успішності боротьби проти Польщі викликав новий еміграційний рух на схід за московську гряницю. Цілі тисячі козаків із родинами й майном посунули в межі московських володінь. Московський уряд дуже радо зустрічав нових переселенців, відводив їм обширні пустопорожні землі, дозволяв зберігати свій козацький, устрій і внутрішню автономію. Він був радий цим воєнним кольоністам, які своїми слободами утворювали оборонний вал далеко надійніший, ніж колишні укріплені лінії. За дуже короткий час були заселені нові міста: Суми, Лебедин, Харьків, Охтирка й велике число слобід, від яких цілий край дістав назву Слобідської України або Слобожанщини».

З огляду на це, мабуть, варто було би «відв’язати» святкування Дня міста Лебедина від дати сумнівного «визволення» міста і перенести його ближче до дати заснування. Це також може бути народно-релігійне свято — Перша Пречиста (День Успіння Пресвятої Богородиці — 28 серпня). Тим паче, що ще років 100 тому це було храмове свято усіх лебединців, адже в центрі міста височів монументальний кам’яний Собор Успіння Пресвятої Богородиці».
Джерела:
1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Передмова, коментар В. В. Кравченка; Художник, упоряд. іл. В. О. Ріяка. — Х.: Дельта, 1993. — С. 25.
2. Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. — Том ІІ (від половини XVII століття). — К.: Глобус, 1992. — С. 216.
3. Корнієнко О. М. Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659—1765 рр. / О. М. Корнієнко. — К.: Наш час, 2008. — С. 76‒77.
4. Костомаров М. І. Малоросійський гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький // Костомаров М. І. Галерея портретів: Біогр. нариси: Для серед. та ст. шк. віку / [Упоряд. і передм. В. О. Замлинського]; Пер. з рос. М. М. Ілляш; Худож. С. К. Семендяєв. — К.: Веселка, 1993. — С. 152.
5. ЛІТОПИС ГРАБЯНКИ // ЗБІРНИК КОЗАЦЬКИХ ЛІТОПИСІВ: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. — К: Дніпро, 2006. — С. 910.
6. Літопис Самовидця. — Частина 1 // http://litopys.org.ua/samovyd/sam.htm
7. Ткаченко Б. І. Лебедія: Історичні нариси в 2-х книгах. — Книга 1. — Суми: Видавництво «Слобожанщина», 2000. — С. 38‒39, 41.